Ірина Солодченко - Неприродний добір

— Поясніть мені, будь ласка…, — нарешті заговорив Олег. — Може я чогось не розумію… Але навіщо ви переслали мою заяву до управління охорони здоров’я? Я не бачу в цьому жодного сенсу.

— А куди мені її надсилати? — здивувався прокурорський помічник. — Хіба ми маємо фахівців з медичною освітою?

— А хіба це коректно? Якщо на будівництві вб'є людину, невже виконроб повинен розслідувати причини нещасного випадку?

Олег дістав з кишені окуляри, начепив їх на кінчик носа й зачитав: — «Стаття двадцять друга Карно-процесуального кодексу України. Прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність».

— Скажіть, будь ласка, хіба то об'єктивно вимагати розслідування від органа, на який я скаржуся? — додав він, дивлячись на хлопця поверх окулярів.

— Вибачте, але тут мова йде про обвинувачуваного і про розслідування. А у вашій справі до обвинувачення ще не дійшло, до розслідування теж.

Тут знову заволало «Счастье мое я нашел в нашей дружбе с тобой, всё для тебя — и любовь, и мечты….»… Виявилося, жінка, яка напевно і вбрала цього парубка у дурнуватий блискучий костюм, розгублено стовбичила на зупинці трамвая й знову не знала куди йти. «Прямо, тепер праворуч і побачиш сірий будинок», — слухняно нудив хлопець. Поки вони разом із дружиною тупцювали на місті, перескакували через камінці, повертали за ріг і розкривали парасольку, Олег задумливо дивився у вікно. На брунастій гілці голого дерева стрибала безтурботна сіра пташка… І як їй не позаздрити? От… Стрибає — горя не знає….

Нарешті бідолашна дійшла, куди їй там треба було… Та коли помічник прокурора здійняв очі, то Олег анітрохи не здивувався б, якби він з ним знову привітався.

— Однаково ви мусите досліджувати заяви об'єктивно, — правив своє Олег. — А яка об'єктивність в тому, що ви переклали свої обов'язки на Управління охорони здоров’я?

— Та хто вам сказав, що ми переклали? Управління охорони здоров’я підпорядковується обласній раді. Власне туди ви і повинні були писати свою скаргу, отримувати звідти відповідь, а вже тоді оскаржувати їх рішення. Прокуратура вартує лише державні інтереси та інтереси незахищених верств населення…

– І все-таки… Навіщо ви надіслали моє звернення до органу, чиї дії або бездіяльність я оскаржую?

— Та ви ще нічого не оскаржуєте! … А ми відіслали вашу заяву не до районної лікарні, а до управління охорони здоров’я.

— Адже це те саме!

— Не зовсім…

І знову це кляте ««Счастье мое …!» «Адміністратор філармонії» радо повернувся у свій світ і замуркотав:

— Уже вийшла? Так швидко? Тепер іди прямо й праворуч….

Та вже за хвилину очі його забігали, а дихання перехопило:

— Добре! — вигукнув спересердя. — Чекай!.. За двадцять хвилин я тебе заберу!

Тепер вже з деяким роздратуванням прокурорів помагач офіційно вимовив:

— Олег Андрійович, ми робимо все можливе… Без відповіді з управління охорони здоров’я ми не спроможні надати вам кваліфіковану і змістовну відповідь. Ви відволікаєте нас від важливих справ. До побачення.

— Та ви лишень переведете мені цю відповідь поштою! А ви призначили судово-медичну експертизу?

— Яка експертиза? Ідіть додому й чекайте — це все, що я можу вам відповісти.

…. А дома на нього чекав Ігорьок, який ранковим потягом приїхав зі столиці. Хлопчина сонно жував перед телевізором бутерброди з чаєм. Бажання поділитися пережитим переповнювало, і Олег з порогу розповів синові про свої пригоди в прокуратурі, показав відповіді з офіційних установ, втім про існування Марти не згадав. Та на Ігорька ця розповідь не справила жодного враження… Не відриваючи очі від телевізора, він засумнівався, що батько чогось доможеться, а згодом заснув…

Коли прокинувся, вже сутеніло… Поївши борщу, він закрився у себе і з півгодини бриньчав на гітарі. В цей час його батько курив на кухні й міркував з якого боку приступитися до серйозної розмови про доцільність подальшого навчання в юридичній академії. Почувши вкотре ту й саму пісню англійською він зайшов до кімнати сина і якомога невимушено запитав:

— Що це за пісня, синку? Не набридло двадцятий раз співати?

— Курт Кобейн… «The man who sold the world».

— «Людина, яка продала світ»?