Ірина Солодченко - Неприродний добір

Та вчити анатомію без живої формалінової руки або ноги неможливо! Живий матеріал не замінити жодним муляжем. Можна тисячу разів оперувати на комп'ютері й зазнати невдачі при розрізанні живого тіла. Всі славетні хірурги через це пройшли. Ось зізнання академіка Шалімова: «Якщо хворий був спроможним дочекатися завтрашнього ранку, то ввечері я йшов до моргу, де були клітки із собаками, і на трупах відпрацьовував методику, а на собаках — техніку. А ранком оперував людей».

Звичайно, шукати вихід — складніше, ніж необачно переймати деякі західні принципи. Саме — деякі, бо й на заході не все однозначно. Так, у Великобританії заборонено використовувати живих тварин для навчання хірургічній техніці, окрім мікрохірургії. В Україні не завадило б на законодавчому рівні зобов’язати оперувати тварин лише під анестезією, налагодити співробітництво освітніх закладів з ветеринарними організаціями. Студенти мусять мати право оперувати бездомних собак, які теж хворіють на онкологію. Завжди можна знайти вихід …. Наприклад, дозволити студентам виконувати під наркозом дрібні хірургічні операції на умовах повного видужання тварини. Або сповістити населення про безкоштовне лікування домашніх тварин студентами-медиками. Багато хто з незаможних верств населення скористалися б цією можливістю аби врятувати своїх улюбленців.

… Шевчук відучився шість років, після чого твердо брав собі спеціалізацію — хірургія. Про це він вирішив ще на початку навчання і правдами й неправдами таки домігся свого. Державний тестовий іспит «КРОК-2» з його складними, дурними, суперечливими й неправильними питаннями він здав більш-менш успішно, та отримавши диплом зрозумів, що його мозок напханий чисто теоретичними й багато в чому поверхневими знаннями. Проте без жодних коливань пішов до інтернатури разом з менш ніж половиною дипломників. Більшість студентів на цьому етапі відсіялася…. Дівчата повискакували заміж, хтось пішов в іншу професію, а хтось подався у підприємці. Та більшість медиків присвятили себе фармацевтичній галузі.

На очному циклі панувала жахлива нудьга. Викладачі примушували читати позарозумові книжки, завантажували рефератами й «корисною» роботою для кафедри… Заочний цикл виявився куди цікавішим. Там Андрія навчили футболити хворих з одного відділення до іншого так само як і співробітничати з фармацевтичними фірмами. Інтерн не має права самостійної роботи, тому далі асистування хірургічний досвід Шевчука не просунувся. Асистент — це цікаво і чомусь вчить, але якщо поряд з тим можна самостійно виконати частину операції. В інтернатурі Андрієві не поталанило — асистував він доволі часто, аж руки терпли від тримання гачків. Та як не вдивляйся у чужу працю, без практики око швидко замилюється. І вже набагато пізніше хлопець пошкодував, що під час інтернатури не виявляв надмірної ініціативи, а покладався лише на примарне везіння.

Ліцензію й печатку одержали менше половини інтернів. Тих, що не мали «високої» підтримки, заслали до найвіддаленіших сіл або в лабораторії. Пак лабораторія — смерть для лікаря, тож Андрій був просто щасливий, що заздалегідь підсуєтився.

Районне керівництво запропонувало молодому спеціалістові вирішити житлову проблему трьома засобами: стати до когось на квартиру, взяти землю під забудову або вселитися у покинуту хату. Насправді ніякого вибору майже не було. За зарплату в 700 гривень помешкання не винаймеш, а зводити будинок — ще смішніше. Лишалась хата… Обстеживши її, Андрій навіть прицмокнув від задоволення. Якщо докласти зусиль, то хатина може стати цілком придатною для житла. Так і зробив… Усеньке літо драїв, мив, шкрябав, фарбував… У спадок від попередніх мешканців залишилися лише круглий шкарубкий дерев'яний стіл з двома табуретами. Андрій зняв з них стару фарбу, зачистив і залакував. Мати привезла з міста фіранки, телевізор та постіль з посудом. Сусіди спочатку зацікавлено спостерігали за симпатичним городянином, а згодом заходилися допомагати. Сусідська донька Таня підмазала хату, вибілила і навіть підвела. Інший сусіда у проміжку між запоями підправив паркан та засклив вікна. З лікарні підвезли списані ліжко, шафу й канапу, а хірург Кирпа надіслав вдячного йому за щось фермера, який підрихтував дах.

До вересня Андрієві не вірилося, що має окреме і досить затишне житло. Час від часу він задоволено гладив блискучу поверхню круглого столу, а потім поділився з мамою, що почуває себе народовольцем, який приїхав до сільської глибинки не тільки лікувати народ, але й нести в нього освіту й культуру. Мама посміхнулася: «Сподіваюся, до того, щоб різати жаб і стріляти в губернаторів справа не дійде».