Ірина Солодченко - Неприродний добір

Словом, молодий спеціаліст Шевчук вирішив виробити клінічне мислення саме в сільській лікарні з усіма її недоліками. Стати блискучим діагностом і добротним хірургом було його завданням на найближчі роки, а допомогти в досягненні мети мав його холостяцький статус. Андрій трохи зневажливо дивився на своїх друзів, які шукали усілякі лазівки до міських клінік або фармацевтичних фірм аби лише утримувати родину. Він теж на останніх курсах зустрічався з дівчиною — і не абиякою, а донькою професора медичної академії. Подружка його у найближчі роки заміж не збиралася. «Подивися на захід, — казала вона йому, — там до тридцяти п’яти про заміжжя ніхто і не думає! На першому плані у європейських жінок — кар'єра». Від'їзд Андрія поставив всі крапки над «і» у їхніх стосунках. Розставання відбулося начебто безболісно, принаймні так йому тоді здавалося.

… До медичної академії Андрій вступив без блату, бо не мав жодних зв'язків у цій галузі. Щоправда, шкільних знань з фізики та української мови не вистачало і тому з цих предметів довелось наймати репетиторів. В процесі навчання все таємне сплило назовні… Хоча більшість студентів вчилася сумлінно, та в академії була й особлива каста — діти професорів, лікарів та сільської «верхівки», які ледве тягли на трійки. Також окремою статтею проходила категорія контрактників. Ці касти й категорії — найстрашніші, і хворим до них краще ніколи не потрапляти. Андрій взагалі вважав, що на печатці лікаря мусить бути зауваження — «навчався на платній основі». Або — «дочка медичного цабе». На їхньому курсі одну таку доцю виперли б ще після першої сесії, якби її тато не працював завідуючим однієї з міських лікарень. Розподіл за фахом вона дістала найпрестижніший — гінекологом, а відпрацьовувати поїхала дуже «далеко» — аж до київської клініки.

Викладачі гроші за екзамени не вимагали. Сумлінний студент мав цілковиту нагоду отримати червоного диплома. Рейтинг студентів формувався за наслідками їх успіхів у навчанні, участі в науковій праці, кружках, конференціях, громадській роботі й навіть спортивних досягненнях. Шевчук у кружках участі не брав (це йому було нецікаво), спортом не захоплювався, громадською роботою нехтував. Тому за рейтингом серед 160 студентів курсу займав почесне 60 місце.

Навчання було вельми напруженим. З теорії кожного студента опитували щоденно, а приказка «від сесії до сесії живе студент весело» медиків не стосується…Та хлопець ніколи не міг припустити, що в медичній освіті так мало уваги приділяється практичному досвіду. Влітку після першого курсу він мив підлоги й саджав дерева, а після другого й третього навчився хіба що робити уколи й ставити клізми. На п'ятому йому врешті-решт поталанило: у пологовому будинку його прикріпили до лікаря, який охоче коментував всі свої дії, надавав стетоскоп послухати серцебиття, запрошував на кесарів розтин. А завідувачка відділенням — на вигляд сувора й криклива жінка — знаходила час детально пояснювати хід операції. Декілька разів він ходив на нічні чергування, «мився» (одягався, стерилізувався) і чекав слушного часу аби бути запрошеному на асистування. Іноді його кликали, і він жадібно ловив очима рухи кистей оператора та охоче виконував допоміжну роботу — розрізав тіло та зашивав шви. Там він вперше стикнувся з відкритим незадоволенням пацієнтів, яких використовували у якості демонстраційних моделей. «А як же ще вчитися вас лікувати?», — підмивало гаркнути на таких недотямкуватих.

Оснащення медичної академії було вкрай примітивним й залежало від особистих зусиль завідувачів кафедр. Лічені кафедри практикували мультимедійні лекції… На другому курсі за наочне приладдя слугував бідний пацюк, на якому всі студенти вивчали скорочення нервового волокна. Викладачі розводили руками: якщо ще щось хочете подивитися — наловіть жаб, і ми вам все продемонструємо…

У такий спосіб Андрій на власній шкірі відчув заборону на використання тварин і трупного матеріалу при навчанні. З XVII віку на Землі панувало у цьому питанні цілковите свавілля, і життя тварин не цінувалося взагалі. Аж ось у 1987 році американська студентка Дженіфер Грехем відмовилася від участі у вівісекції в рамках курсу фізіології. Не отримавши залік, Дженіфер звернулася до суду і виграла справу. Після цього все пішло обертом. Білль прав каліфорнійських студентів дозволив не брати участі у дослідах на тваринах, якщо це суперечило моральним принципам. Судові процеси почастішали, і студентам іноді навіть відшкодовували значні моральні збитки (рекорд — 90 тис. доларів).