Ірина Солодченко - Неприродний добір

Розпорядження про це було надано відповідальним особам. 21 грудня в обласній клінічній лікарні була проведена клініко-патологоанатомічна конференція з розгляду випадку смерті Марини Томашенко. Протокол конференції поданий до управління. Після отримання рецензії головного хірурга управління охорони здоров’я (знаходиться у черговій відпустці) відбудеться повторне засідання комісії по розгляду вимоги обласного прокурора, де буде представлено і Ваш лист від 14.12.2007 року.

Висновки комісії будуть надані до прокуратури.

З повагою в.о. начальника В.М. Кузьменко».

… Бозна скільки він просидів на кухні з листом у руках… Аж ось втямив: прокуратура переправила його заяву до управління охорони здоров’я. Схопив мобільний, але Марта була «поза зоною досяжності». Згадав про її робочий телефон та хвилин з двадцять слухав лише огидні короткі гудки… Вже і терпець втратив, коли зненацька до нього долинув сріблистий дівочий голос. Домовилися зустрітися у суботу в той самий час і на тому самому місті для обговорення плану наступних дій.

… Прочитавши відповідь із управління охорони здоров’я, дівчина сказала, що забере його додому для уважного вивчення, але перше враження — звичайна відписка. Прокуратура нічого не збирається розслідувати, а просто переслала його заяву власне медикам аби вони там по-сімейному розібралися що до чого.

— Це однаково, що ви відшмагали… — Марта зніяковіла, та відразу і знайшлася, — свою доньку, а та написала заяву до міліції, яка переслала листа дідусеві, тобто вашому батькові, аби той вам дав прочуханки. Незрозуміло, який сенс у цьому листі? Адже розслідування ще не завершене! Якщо це можна назвати розслідуванням… Швидше за все розраховано на психологію. Вас проінформовано про якісь конференції, залучення серйозних експертів, які відволікаються заради вас від важливих справ… Тобто ви мусите перейнятися всім цим й тішити себе надією, що кінець кінцем когось покарають.

Заперечити було нема чим.

— Все це фігня, — підвела вона резюме. — Подумаємо, що робити далі.

На цей раз вони попрямували проспектом до центра міста. Олег розповів дівчині, що сина лупцював хіба що в дитинстві, і жоден дідусь не мав можливості йому за це дорікнути, бо на той момент обох не було серед живих.

Раптом дівчина зупинилася перед афішею, з якої на них дивився чорноволосий чоловік, схожий на розвідника з радянського кінофільму. Олег поцікавився хто це… Як? Він не знає знаменитого актора?

— Та це ж наша місцева пам'ятка! Хіба ви ніколи не були на його виставах?

Довелося зізнатися, що востаннє ходив до театру років 10 тому. Здається, то був театр російської драми, від якого залишилося стале враження сільського клубу. Та він не проти познайомитися із сучасною театральною зіркою просто зараз.

…До початку вистави лишалася приблизно година… На пропозицію свого супутника прогулятися на свіжому повітрі, Марта лише поблажливо посміхнулася. Яке свіже повітря? Треба стояти біля входу до зали аби посісти кращі місця. Що ж…Не лишалося нічого іншого, як спостерігати за публікою цього дивного театру, яка складалася переважно з молоді. Поруч вели розмову два стильні хлопці.. Їх українська струменіла так природно, що Олег почав прислухатися. Один з них розповідав про свою подорож потягом до Львова. Саме потягом, а не поїздом. Було цікаво й незвично слухати цих молодих людей. В його середовищі українською нехтували. Марина завжди скаржилася на закони писані українською. І хоча Олег дивувався, як можна не розуміти мову, яку чуєш з дитинства, дружина завжди обурювалася, що мала б на роботі уполовину менше проблем, якби оригінали законів писалися російською… Марта Василівна таки має рацію: він якось відстав від доби. А от сама вона почувалася тут начебто ластівка у повітрі.

Та ось зал відкрили, і дівчина швидко потягнула його займати місця. Коли нарешті всілися приблизно посередині, вона пояснила, що актора на першому ряді занадто багато (любить погладити, поцілувати або навіть постукати глядачів по головах), а на останніх — занадто мало. Зал був розрахований десь на 100 місць і влаштований як у цирку: сцена — внизу, а крісла — нагорі. Багато хто з глядачів сиділи просто на сходах.

Чесно кажучи, Олег важко уявляв собі Достоєвського українською та помовчував, аби не образити свою милу супутницю-театралку. На сцені вишикувались манекени й конструкції, схожі на тренажери. Щойно артист вийшов на сцену, як публіка принишкла й просиділа наче паралізована до кінця вистави. Чоловік, вдягнений у шкіряні штани, безрукавку на голому тілі й в окулярах, почав свій монолог. Далі він забирався на конструкції, ховався за так званими лаштунками, і поступово зал виявився цілком у владі його скаженої енергії. Це була розповідь про любов до лагідної дівчини, про неоцінені благодіяння, що межували з божевіллям. Потім самогубство героя, і — сон смішної людини. Насамкінець пристрасті досягли апогею. Здавалося, що заключні слова цей чорноголовий дядько промовив саме до Олега Томашенко і нікого іншого.