Ірина Солодченко - Неприродний добір

Зал піднявся і довго аплодував улюбленому артистові. Хтось підніс квіти. Актор пішов за лаштунки та глядачі і далі аплодували, допоки той не повернувся. Зависла могильна тиша… Всі чогось чекали. Та артист лише тихо вимовив зі стомленою посмішкою: «Ідіть додому…». Пролунали шалені оплески, і вже на вулиці Марта пояснила, що зазвичай актор вимовляє наприкінці спектаклю повчальний спіч хвилин на двадцять, але сьогодні він, напевно, так виклався, що на спіч не лишилося жодних сил. Оплесками публіка продемонструвала, як вона розуміє свого улюбленця і вдячна йому.

— Як часто ви відвідуєте вистави?

— Бачила майже всі… Дуже люблю його, але нещодавно трохи розчарувалася…

— Чому?

— Розумієте…Того року він одержав престижну премію, і на запитання на що збирається її витратити, таке наплів… На навчання двох дітей, машину, дачу, відпочинок у Єгипеті та інші дурниці…. Про творчість — ані слова. Жодного слова про акторську школу, запис старих вистав і постановку нових…

— Не зважайте… Якщо він є батьком двох дітей і сім'янин, то певна річ родину треба утримувати відповідно до стандартів суспільства… А в цьому разі творчість стає також і джерелом заробітку …Пушкін теж спікся на турботах про родину, яка розросталась…. Та й не він один…

— Напевно, ви маєте рацію…

— До того ж, артисти — такі самі люди, як і всі…Просто ми живемо в такий час, що їх звели у якусь незрозумілу велич. А насправді вони відрізняються від нас лише тим, що охоче позують на екрані і розповідають про своє життя… Колись актори відносилися до нижчого прошарку суспільства….А тепер до них ставляться з підвищеною серйозністю, прислухаються до їх думок. Вони стають депутатами, губернаторами, політиками… Та який депутат з лицеміра і удавальника? Це ж смішно… Тому не варто зважати на те, що вони там кажуть…

…Дорогою додому Олег думав, чи добре, що ще сорок днів не пройшло зі смерті дружини, а він з дівчатами по театрах вештається? Та внутрішній голос відповів: театр — не концерт, а навіть навпаки — місце для міркувань. А міркувати було над чим…

Двадцятисемирічний хірург Андрій Шевчук працював у лікарні лише чотири місяці. Ще будучи інтерном він перенишпорив майже всі сільські околиці, аби знайти більш-менш пристойне для розподілу місце. Нарешті його погляд зупинився на районному центрі Прісне. Завідуюча лікарнею Семенова напрочуд охоче надіслала до відповідних органів листа з проханням отримати за розподілом молодого спеціаліста Андрія Шевчука. Прісне влаштовувало його з двох причин. По-перше, своїм розташуванням (всього 60 кілометрів від міста), а по-друге, наявністю досвідченого хірурга Кирпи. Вчитися на своїх помилках десь у ведмежому кутку — занадто боляче як для лікаря, так і для його пацієнтів…

Чому Шевчук обрав село, коли майже всі випускники медакадемії прагнули залишитися в місті — на то було чимало підстав. Перша — хірург без досвіду нікому не потрібний. Всі його спроби потрапити до міських клінік закінчилися цілковитим фіаско. Друга (у якій він сам собі соромився зізнатися) полягала в тому, що на селі, як він вважав, менше відповідальності, а поки навчишся — усяке може трапитися. Третю причину він озвучував сміливо і вголос: «Неподобство! Селам бракує кадрів, і хтось мусить туди їхати. Адже ми вивчилися за державний кошт!». Четвертий мотив — суто професійний: перевірити свої крамольні думки щодо допоміжних засобів у діагностуванні. Сучасна діагностика спирається переважно на комп'ютерну техніку, втім в Україні пацієнти державних лікарень не завжди мають на неї достатньо коштів. Колись лікар за пульсом, за допомогою пальпації, перкусії й аускультації видавав абсолютно правдивий діагноз. Шевчук досхочу надивився на «фахівців», котрі нічого іншого не знають, окрім як відсилати хворих на УЗД анітрохи не втомлюючи себе тим, аби помацати та простукати їх животи. Андрій чомусь вважав, що комп'ютерні апарати усувають здатність лікаря мислити самостійно. Можливо, він і помилявся, але перевірити свої припущення можна було лише в умовах відсутності новітніх діагностичних апаратів. П'ята підстава його вибору сільської місцевості полягала в тому, що навіть якби він і влаштувався десь у місті, не факт, що він там чомусь би навчився. Зазвичай хірурги своєю майстерністю просто так не діляться (вчити на свою голову конкурента дурних нема), а на селі питання так гостро не стояло: єдиний на весь район хірург тільки зрадіє помічникові.