Ірина Солодченко - Неприродний добір

— Та що ви… Повідомите, як будуть просуватися справи, — зніяковіла Марта Василівна. — От і вся подяка.

Олег вирішив зайти з іншого боку: яким вітром її занесло того листопадового дня до райцентру? Виявилося, нічого особливого… Відвідувала бабусю та через синову недугу довелося повертатися у місто. Взяла таксі аби чимскоріш дістатися домівки.

— Нічого серйозного?

— Ні…Звичайна вірусна інфекція.

Слово за словом довідався, що живе дівчина з мамою і десятирічним сином. Раніше працювала в чоловіка на фірмі, а тепер — на заводі залізобетонних конструкцій начальником економічного відділу. Зарплатня не дуже велика та ….

— …чоловік допомагає аліментами, — нарешті прояснила свій сімейний стан.

Для першого знайомства інформації було досить. Допивши каву, Олег трохи провів дівчину й навіть помахав на прощання рукою.

… Тепер сидячи на кухні він розмірковував чи зручно вітати таку короткочасну знайому з Новим роком. Погіршував ситуацію той факт, що він ненавидів всі ці офіціозні привітання. «Бажаю щастя, здоров'я та успіхів!» — промовляють люди одне одному. Скільки Марина наслухалася цих поздоровлень минулого року! І що? Хто знав, що саме цього року її не стане? Може, нещиро бажали? Адже хто її поздоровляв? Співробітники, підлеглі, директор… А в офісі напевно і недоброзичливців вистачало. Марина не часто ділилася з ним подробицями свого офісного буття, але іноді коментувала: «Ідіоти! Без мене нічого вирішити не можуть! Задавлю!». А потім ці ідіоти бажали їй в Новому році 2007 році «щастя» і «здоров'я»…

«От і набажали…», — підвів вердикт і відклав мобільний телефон убік.

Смідович писав черговий протокол патологоанатомічного дослідження й розміркував, куди подітися у новорічну ніч. Відносини з Валею розклеїлися майже остаточно, що було сподіваним після його сутичок із головлікарем. Зустрічати свято сорокадворічному чоловіку з матусею — видовище сумне. Тим більш, мама запросила в гості свою сестру, і слухати дзенькіт курантів у компанії двох бабусь — видовисько вдвічі печальне. Хоч у морг приходь, їй-богу! Тут і кімнатка є відповідна. Най і з продавленим диванчиком, втім — затишна й приємна. Але цю ідею Смідович одразу ж і відкинув. У темряві не сидітимеш, а хтось побачить світло у морзі в новорічну ніч, так і рознесеться селом: патологоанатом Новий рік з мерцями зустрічає. Тож ніякого виходу для себе він поки що не бачив.

Так і сидів, міркуючи над своєю незавидною долею, аж раптом двері відчинилися і в кімнату впхнувся масивний і засніжений Кирпа. Обтрусившись, хірург покрякав, похвалив зиму, яка вже давно так у грудні не сніжила, а після рукостискань втиснувся разом з кожухом в старе крісло і роздмухав свою улюблену люльку. Перегодя запитав без зайвих церемоній:

— Як начальство? Притискає?

— Працюю потихеньку.

— Ти знаєш, що з області запросили документи щодо листопадової дамочки?

Ні, Смідович нічого цього не знав. Про всяк випадок він визирнув з вікна й залишився задоволеним лише однією парою ніг на пухнастому білому покривалі.

— А хто поскаржився? Рідня?

— Начебто чоловік. Не викликали тебе?

– І не викличуть.

— Не хвилюйся, — втішив Кирпа. — Смирнова має зв'язки у відділі охорони здоров'я… Спишуть на те, що дамочка перебувала в стані алкогольного сп'яніння. Втім я тебе не розумію… Якого дідька лізеш проти рожна? Підтвердив би клінічний діагноз — і кінці у воду. Хто вона тобі — сестра, мати, коханка?

— Толя, я просто написав те, що побачив. І все… Якщо вона була напідпитку, то які до мене претензії? Відпишуться… Я наразі тут сиджу наче прокажений. Зі мною мало хто спілкується, та дещо і до мене долітає… Що катетери показали? Що там було? Кров, гній, що?

— Та ти ж знаєш… Нікому було оперувати. Шевчук зовсім зелений.

— Толя, я не знаю, може й нікому. Це мене не стосується. Я просто написав те, що побачив.

— Замнуть вони цю справу, нікуди не дінуться…Ти думаєш, чому Семенова така лиха? Перевірки їй наразі ні до чого. Вона апарат УЗД купила і вже договір підписала — наша лікарня бере це УЗД в оренду. Раптом почнуть копати, дійде до Мінздраву…. Сам розумієш.

— Зрозуміло… Тепер почнуть всіх на це УЗД всіх посилати: з приводу й без приводу…

— Аякже. Вже й ціни призначила — від 40 до 80 гривень.

Кирпа потер підборіддя і зітхнув.

— Що з лікарні зробили… Гидко дивитися. Палати прибирають раз на тиждень, хворих годують якоюсь табірною баландою. Я розумію — коштів не вистачає. Так звари ти той суп, щоб його можна було їсти! Хіба пучок кропу дорого коштує? А якщо дорого, то піди вирви в когось на городі — люди з радістю віддадуть для лікарні. Чи з того УЗД не можна гривню на кроп виділити? Добре, коли хворого провідують, але ж є і самітні люди або з дальніх районів — до них родичі теж не кожного дня навідуються… А наша куховарка ще й свиню свою встигає годувати, бо того пійла ніхто не їсть. Домовилась з хлібним кіоском за поставку черствого хліба за півціни. До чого дійшли! В реанімації родичі чергують… Та коли таке було, щоб до реанімації пускали сторонніх? Таке безладдя при цій Семеновій, що й у голові не вкладається. Ніяка санітарка до хворого не підійде, допоки їй гривню не сунеш. Вже і такса сформувалася. Судно — дві гривні, а просто підійти — гривня. Медсестри дивляться на те, та й собі. Вже деякі і за уколи плату беруть… Сором! А палати? Скільки я казав — розгородіть палати. Хіба то можна, щоб в палаті лежало двадцять хворих?