Ірина Солодченко - Неприродний добір

Марина трохи протверезіла, і раптом ідея зустрічатися з чоловіком вже не здавалася такою вдалою. Чим їй допоможе цей невдаха? Дощ пружно хльостав у лобове скло… Що робити? Хвилини з три сигналила, та ніхто не вийшов. Та й виходити нікому — вікна темні.

Доведеться ще проїхати кілометрів п'ять в об’їзд. Шукати під зливою хазяїв вантажівок — справа марна, та й ґрунтова дорога на початку селища, де ще лишилися декілька хат колгоспників, — не найкращої якості. Можна й застрягти ненароком

Добре… Чоловікові скаже, що почувалася самотньо і закортіло до його обіймів. А зателефонує йому трохи далі — біля столітнього дуба. Якраз встигне відчинити ворота й зустріти господарку! А ось і синя табличка з буквами, що світилися від фар: Калинівка. Дощ посилився, попереду сяяла глянцева дорога з якимись жовтуватими плямами. Та на повороті шини на слизькому заковзали, і машина поїхала убік проти її волі. Останнім зусиллям Марина спробувала вивернути кермо і щосили натиснула на гальма. Удар! І все зникло…

…Спершу було дуже боляче, і довго ще чулись вдалині незнайомі голоси…. Аж ось воно — різке провалля. Цілу вічність кудись провалювалася і провалювалася…

І тут втямила, що її вже немає. Подумала: «За що?». Спокійно так подумала, без жодного пафосу і зайвих претензій.

Та ніхто не відповів. Подивилася униз, щоб довідатися, чи довго ще провалюватися й зрозуміла, що не має ні зору, не має тіла, не має почуттів, не має імені, не має мови. Нічого не має. Лише рештки свідомості спалахнули перед тим як зникнути назавжди. І вона збагнула: щось зелене… На Землі це, здається, іменували лісом. Схоже на галуззя шпилькових дерев. Начебто вогонь…. Як же це називалося, Боже? Так…багаття… І тут все почало стиратися й зникати… Треба було якнайшвидше усвідомлювати, поки та свідомість ще при ній. І вона встигла…

…Стоять немовби кілька наметів серед порожнього лісу… І лише одна дівчина йде від вогнища до одного з наметів. В руках вона тримає залізний кухоль із паруючою кавою, звареною на чистій джерельній воді.

Як дбайливо вона його несла, ступаючи по землі запорошеними босими ногами…

Передноворічна метушня — улюблений час для багатьох людей, що можна пояснити приказкою «Очікування свята — краще ніж саме свято». Супермаркети починають нав'язувати своїм покупцям святковий настрій ще з кінця листопада за допомогою клоунських ковпаків Санта Клауса, які касири повсякчас пересувають на маківку, бо волосся попід ним швидко заяложується, а голова — свербить. Та зняти — зась! Червоні ковпачки призначенні викликати у покупців почуття провини за те, що досі не придбали подарунків рідним і близьким. Олег Томашенко тому й не любив цієї передноворічної метушні. Особливо ситуація стала нестерпною останні два роки, коли гроші на подарунки доводилося викроювати із сум, які отримував на будівництво дачі.

А ялинкові базари він взагалі ненавидів. Продавці ялинок — неголені нахабні брудні мужики — продавали лісових красунь за такими цінами, начебто вони цілий рік за ними доглядали, поливали, сапали й ночей не досипали. Останні роки гендлярі навчилися утримувати високі ціни аж до дзенькоту курантів. Торік у передноворічну ніч о 10 годині вечора він бачив безліч нерозпроданих дерев, які вартували так само як і місяць тому. Де вони будуть за дві години? Аж ось суне згорблена бідно одягнена бабуся… Щойно стара підібрала гілочку, як вся зграя торгашів накинулася на неї: «Бабка, куда тянешь? Десять гривен за ветку!».

А як усе починалося? Древні слов'яни відзначали Новий рік 21 грудня у день зимового сонцестояння. Називали новий рік Коляднем від імені прообразу Дажьбога, що втілював Сонце, і 21 день звеселяли холодну й довгу зиму. На Святки готували кашу з медом та родзинками (коливо) і солодкі пиріжки із сиром та варенням (сочевики ). Хати прикрашали ляльками бога Велеса-Мороза й Снігурки, а на вулицях палили багаття. Від будинку до будинку ходили колядники, яких частували в нагороду за колядки.

Територією степової України завжди пересувалися кочові племена тюркського походження — скіфи, сармати, печеніги, половці, ногайці та інші. Втім, і в скіфо-сарматському календарі рік теж починався від дня зимового сонцестояння — 22 грудня!

Потім держава з церквою підтоптали під себе закони природи, і сучасні свята являють собою жалюгідну подобу минулих традицій. А бізнес у свою чергу підгортає під себе церковні традиції, і святкування Нового року поступово перетворилося в комерційний захід, підкріплений вихідними днями. Навіть Папа римський Бенедикт XVI з вікна свого робочого кабінету в Апостольському палаці гірко констатував, що свято Христова Різдва наразі обтяжене матеріалізмом, внутрішніми й зовнішніми пустелями…