Ірина Солодченко - Неприродний добір

Сівши за стіл для конференцій, новоявлений заступник зажадав отримати всі договори і взагалі поводився так, начебто він — податковий інспектор. Зайшла шефиня і простягнула рахунок: «Комп'ютер для твого зама. Проплати». І це при тому, що новачкам як правило діставалися якісь «дрова» або ж вони чекали допоки працівникам зі стажем куплять новий комп'ютер, а їм віддадуть старий.

Наступні дні молодик поводився досить дивно. Він не запитував, як звичайно то роблять новоприбулі, чим зайнятися. Він і сам знав, що йому робити. Кілька днів вивчав договори, малював схеми, а потім витяг з чорного портфеля збірку податкових законів «Три кити» газети «Бухгалтерія» і поринув у читання.

Марину він дратував. Тепер вона ніколи не залишалася на самоті… Та спробу перевести зама до сусідньої кімнати під приводом нагляду за бухгалтерками шефиня задавила в зародку.

День по дню Юрій Олександрович заглиблювався у суть справи. Питання задавав безапеляційним тоном податкового інспектора. А потім зацікавився, чому їхня фірма сплачує такі величезні суми ПДВ, коли навпаки — податковий кредит повинен перевищувати податкові зобов'язання і то держава мусить бути перед ними в боргу.

— Чому такі величезні податкові зобов'язання? — металевим голосом запитував він час од часу.

Марина від цих питань ледве не отримала інфаркт… Перегодя вирішила вдатися до старого випробуваного засобу і повела свого зама обідати до кафе. Замовила коньяк і зав'язала товариську балаканину. Юрій Олександрович знову повівся незвичайно. Під час замовлення коньяку промовчав, та коли офіціант його приніс — пити категорично відмовився. Навіть не пригубив, поганець. Марина хильнула чарку сама й перевела розмову на робочі теми. Юрій Олександрович пояснив, що єдине його бажання — допомогти їй, бо йому сказали, що вона зашивається.

Після обіду на душі не полегшало. Такий сорт молодих людей вона знала. Їх нічим не діймеш — цих «канадських хлопчиків». Безпринципні, зазомбовані і зациклені на своїй меті, вони не рахуються ні з ким і ні з чим.

Добре хоч доля підкинула їй Кирилка — цього світлого хлопчика, сонячного зайчика. Наприкінці осені в п'ятницю вони домовилися провести вечір у неї вдома. Юнак, як і завжди, дивився на свою досвідчену коханку з обожнюванням… Поворушила солом'яні волосся милого парубійка і втішилася…. Славний милий Кирилко…

Того самого дня після обіду вона зайшла до себе і побачила, як її коханець невимушено спілкується з Юрієм Олександровичем. Це був гарний знак: можливо з часом він допоможе їй прокласти стежку до цього «робота».

Потім ще хвилин з п'ять його дзвінкий голос долинав з великої кімнати. Юрій Олександрович мовчки стукав по клавіатурі, і в кабінеті знову запанувала напружена тиша… Не в силах більше витримувати цієї гнітючої атмосфери, Марина вирішила піти подивитися з ким там щебече її сонечко.

Хлопець стояв біля Полінки й вів розмову про якісь музичні групи. «Море Ельзи», чи що… Про скрипку… Начебто мимохідь вона кинула невимушено: «Ви любите скрипку, Кирило?». А той відповів: «Так, він — класний». Він? І тут до неї дійшло, що Скрипка — це прізвище.

— А ви, Марина Олексіївно, напевно, Кіркорова слухаєте? — з’єхидничала Полінка.

— А чому ні?

Дівчина криво посміхнулася, типу: на що й сподіватися?…

— Я взагалі не знаю українських виконавців, — згорда вимовила Марина, викарбовуючи кожне слово. — І знати не хочу. На мій погляд — це другий сорт.

З відчуттям власної переваги, вона вийшла з великої кімнати, але йти було нікуди окрім туалету. В оточенні своїх знайомих і родичів вона завжди виходила переможцем у подібних ситуаціях. А тут, згадавши розгублене обличчя Кирила збагнула, що хлопцеві мабуть було соромно за її промах. Нічого-нічого… Вона розпитає сина, які там нині модні групи, і за місяць заломить їх усіх. Вони її ще не знають!

Згодом, скориставшись тим, що Юрій Олександрович пішов додому раніше, покликала до себе Полінку. Та увійшла і далі дверей не ступнула ані на крок…. З хвилину Марина дивилася на неї знизу, примруживши очі.

— Сідай, — нарешті зглянулася.

— Нічого…Я постою…

— Поліна, я думаю ти розумієш, що далі ми не зможемо працювати разом…

Дівчина мовчки дивилася у вікно… Кудись на хмари. А потім тихо промовила.

— А якщо я сама не піду? Ви що? Будете мене виживати?

— Так. Я буду тебе виживати.

– І як це буде виглядати?

— Побачиш…

Перед тим як їхати додому вона зателефонувала чоловікові і скипіла, коли довідалася, що той досі не замовив ковані поручні. «Ні до чого без мене не здатний», — подумала Марина і вилаяла Олега на всі заставки. Опісля пом’якшала і попередила, що завтра приїде на дачу лише після обіду, коли виспиться.