Ірина Солодченко - Неприродний добір

Водія мов снігом обсипало, коли побачив біля себе незнайомку з блискучими очима. Не встиг оговтатися, як жінка правою рукою ніжно взяла його за підборіддя і повільно повернула обличчям до себе.

— Куди їдемо? — тільки й спитав, намагаючись не дивитися в ті очі.

— Каву пити.

— Куди?

— Хоч куди.

Чоловік розвернувся і виїхав на набережну.

Осінь за вікном… Вузькі водяні струмочки прокладали собі дорогу на запорошених шибках. І хоча годинник показував третю годину дня, проте назовні було так темно, що у всіх кімнатах горіло світло. Марина сиділа в сутінках у своєму робочому фотелі навсхил. Як вона втомилася! Тільки тиждень як з шефинею прилетіли з Туреччини, а таке почуття, нібито це було рік тому. Як все спротивилося — і робота, і таке життя… Директор останнім часом немов з ланцюга зірвався. Дійшло того, що став кричати на неї! Ці постійні приниження виснажували… Чому він так поводиться з нею? Адже раніше ніколи собі не дозволяв… А поскаржитися нема кому…

І взагалі помітила, що нікому її не шкода. Якось пожалілася Ігорьку як знесилює маму ця бухгалтерська невдячна праця… Так синок видав: «Та кидай ти цю роботу!».

— А твоє навчання?

— Мені не потрібне навчання такою ціною…

От і вся подяка…

А минулого тижня смикнув чорт сказати при директорові жартома, що вже час кабінет головного бухгалтера душовою кабіною облаштувати. За звичкою… Раніше він після цього підкидав хоч трошки до зарплатні за відданість. А тепер лише глумливо осмикнув:

— Так в чому справа? Посадимо на твоє місце Полінку, вона буде до шостої вечора встигати.

Ось тобі й на… Мусить якнайшвидше позбуватися цієї гадюки, бува ще здійснить свою погрозу… Марина підвелася й підійшла до вікна. Незабаром зима… Ще зранку були навіть заморозки, але зараз потеплішало і ллє, ллє, ллє… Того тижня у Віталія був день народження… Давно помітила, як він соромиться свого мобільника ледь не першого покоління. Вранці зайшов до неї, — аж ось! маєш невеличкий презент — Nokia останньої моделі. Віталій спочатку комизився, щось мурмотав про двоїсте становище, а потім схопив подарунок і, радісний як ніколи, побіг його освоювати.

А сьогодні за обідом «керівна жіноча еліта» як завжди нахвалювала його за обідом. Нічого нового: ерудований, милий, делікатний. Аби не викликати підозри своїм мовчанням, Марина поспішила додати: «І чудовий сім'янин!». На що Катя Горицвіт аж заходилася зі сміху.

— Учора цей ваш сім'янин дві години розповідав мені телефоном, які ми з ним родинні душі і хвалився заїхати на чашку кави.

…Відпустила своїх бухгалтерок по домівкам і довго ще плакала, поклавши голову на схрещені на столі руки. Подивилася у люстерко — знову на неї дивилася виснажена жінка… Косметичні салони — котові під хвіст. Втому в очах і розчарування ніякі салони не виправлять. А вона ще і не жила… Яка несправедливість… Тільки зараз, коли має гроші, коли має можливість добре вдягатися і бути доглянутою і коли вона так потребує чоловіка, який би її розумів, підставляв своє плече і жалів — такої людини нема. Олег давно живе своїм окремим життям, а Віталій виявився мутним і незрозумілим.

Молодість минула… Лишилися самі обов'язки. А попереду — старість, клята старість… І робота, робота, робота…. Дуже відповідальна робота…. З ранку до пізньої ночі….

Пролунав телефонний дзвінок… Роздратований директор запитав, чому вона досі не перелічила йому подорожні на картку? Він що? Тричі мусить нагадувати?

Вкотре непомітно промайнула зима…. Та й наближення весни не викликало особливих емоцій. Хіба не все одно, у яку пору року сидьма сидіти в офісі?

Відносини з Віталієм ще тривали, та зустрічі ці не приносили жодної втіхи. Так, напевно, й далі тяглося б, якби одного дня Марина не сіла на виробничій нараді поруч із Кирилом — торговельним представником, який нещодавно прийшов до них працювати. То був коротко стрижений високий блондин спортивної статури достобіса доброзичливий та приязний. Радісно було визнавати, що упродовж зборів вони глузували з доповідачів і поводилися як юристка із старшим менеджером.

Згодом юнак зайшов до бухгалтерії щось підписати, але затримався. За годину хлопець розповів безліч кумедних історій і від його круглої доброї фізіономії неможливо було відвести погляду. А що Віталій?… Сяде біля неї мовчки і читає газету, начепивши окуляри на кінчик носа. Точнісінько дід-пенсіонер… Таке почуття мала, мовби прожила з ним не менш двадцяти років. У ліжку — те саме: не кращий за старого діда… Вже другий тиждень цей водій-філософ віявся у відрядженнях, і мов камінь з плечей. Хоча й приємно одержувати від нього по 20 SMS-ок на день, та все ж почувалася в його компанії незатишно… До того, у Віталія траплялися різкі перепади настрою, і коли був чимось незадоволений, то під руку краще було не потрапляти. Нещодавно висадив її просто посеред дороги, бо полінувався розвернутись… І вантажівка, яка їхала повз, так її обляпала, що довелося повертатися на фірму відпирати плями. Причому свою помилку він так і не визнав! Та й репліка юристки мала під собою деякі підстави. А підозра, що вона в нього не одна, зводила з розуму. Не через те, що кохала, а через свою посаду на фірмі… Ще бовкне зайве…