Ірина Солодченко - Неприродний добір

«Що ж, колись і древні слов'яни журилися щодо перейменування Різдва Сонця у Різдво Христове», — подумав Олег. Сам він готувався зустріти Новий рік на дачі у Марека з його родиною — дружиною Танею та десятирічними близнюками Мишком та Сімою. І хоча про святковий настрій із зрозумілих причин не було й мови, проте й сидіти одному в новорічну ніч не мав ніякого бажання. До того ж Марек відмови не приймав і переконував, що все буде кулуарно і по-сімейному… «Посидимо з моїми й підемо до тебе допивати», — остаточно вмовив він товариша.

Новий рік — попереду, а тут ще морока з продажем автівки. Їздити на машині, яка принесла смерть його дружині було над силу… Та й гроші не завадять. Утримувати дачу, квартиру, платити за навчання сина — на це потрібно чимало коштів.

Після похорону матері Ігор негайно виїхав до Києва… Олег два тижні просидів у міській квартирі практично безвилазно. Спочатку намагався затамувати біль алкоголем, та з того нічого не вийшло — від спиртного на душі ставало ще гидотніше. Тож нічого іншого не мав робити як тупо вп'ястися у телевізор. Виходив з дому лишень за чаєм, хлібом та сигаретами. Спочатку голова була порожня, як чистий аркуш паперу — жодної думки. Та поступово його охопило почуття безпорадної люті. Тисячу разів прокручував він події того страшного листопадового дня, і зрештою втомлений мозок видав остаточний вердикт: лікарі зробили не все на що були здатні. Лікарі тієї районної лікарні, де померла його дружина, виявили черствість, бездушшя й недбалість. Чому вони не зробили операцію? Адже хто знає? Можливо операція врятувала б його дружину!

Та які шанси залучити медиків до відповідальності? Майже ніяких. Втім неможливо залишати все як є. Треба щось терміново робити… Та з чого починати? Як з чого? Почнімо з того, що запропонувало саме життя. І Олег витяг із кришталевої вази темно-синю візитівку. Проконсультуватися з дівчиною, яка так бадьоро сипала юридичними термінами (хоча й незрозуміло з якого побиту) — цілком логічний перший крок.

… Ані трохи не вагаючись Олег нагадав їх спільну подорож у таксі з райцентру Прісне наприкінці листопада. Дівчина не забула. Тоді він спитав поради у сенсі покарання ескулапів, які занапастили його дружину. Та порекомендувала написати скаргу до прокуратури. А після невеличкої паузи запропонувала зустрітися в кафе біля центрального міського парку найближчої суботи, де вона допоможе йому написати заяву.

Олег приїхав на зустріч в точно призначений час. Хвилин з десять він спостерігав за матусями з візками і навіть повартував одне немовля, допоки його ненька бігала у кущі за другим своїм п'ятирічним чадом, яке видерлося на паркан. Незабаром з'явилася Марта Василівна у куртці коралового кольору. Струнка і висока дівчина була лише на голову нижча за Олега, який на свій зріст не жалівся. Гарна дівчина, що й казати…. В перший раз він її не розгледів, а зараз з задоволенням вдивлявся в сірі виразні очі, витончені риси обличчя з мінімумом косметики. Побачивши Олега з візком, Марта Василівна від подиву затріпотіла довгими віями і відкинула з плечей своє довге світле волосся… Аж тут і матуся додала жару: підбігла і схилилася над дитинчам яке волало нівроку. Дівчина мимоволі ступнула убік з величезними знаками запитання в очах. Та коли матуся подякувала й пішла собі, вони разом розсміялися.

— От матуся… Попросила… — почав Олег щось пояснювати…

— Яка матуся? Ви бачите той будинок?

І Марта Василівна перевела погляд на нові багатоповерхові споруди із червоної цегли, які височіли на пагорбку.

— Це все няньки звідтіля. Міський парк для них — прибудинкова територія з дитячими майданчиками й алеями. Якби моя воля, гонила б їх звідси під три чорти… А газети про них розчулено пишуть: «Матусі з візками гуляють парком..». Уявіть лише: нещодавно мешканці цих будинків скаржилися по телевізору на шум у парку і вимагали тиші після 23 години…

…У кав’ярні вони замовили собі чорної турецької кави, і Марта Василівна витягла з сумочки чернетку заяви.

— Шансів мало, — висловила вона свою думку. — Швидше за все у протоколі розкриття патологоанатомічний і клінічний діагнози збігаються. Та спробувати можна. Пошлемося на неналежне виконання медичними працівниками своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого або несумлінного відношення, що карається частиною першої статті 140 Кримінального Кодексу України.

Олег подякував і сховав аркуш паперу до кишені. Прожогом прощатися було незручно, і він мовчки помішував ложечкою каву, розмірковуючи скільки дівчині років. На вигляд 33–35. Щоб якось подовжити спілкування спитав, чим він може віддячити за допомогу.