Ірина Солодченко - Неприродний добір

… Наприкінці травня Віталій підвозив Марину після чергового затяжного трудового дня. Важкі низькі лілові хмари начебто лежали на даху автомобіля й нахвалялись розрядитися зливою… Обоє дуже втомилися… Віталій цілий день мотався областю, і його меланхолійні сірі очі зморено дивилися на дорогу… Негадано почав говорити, як біжить час, не встиг озирнутися, а молодість минула… Все чогось чекав від життя, та нічого виняткового не сталося. Розповів, як був підприємцем, а зараз вимушений працювати водієм. А колись же і музичне училище закінчив…. Ця нехитра відверта розповідь причаровувала…. Щирість простих слів не була схожа ні на загравання, ні на флірт… Приятельська бесіда і не що інше… Витончений профіль водія мальовниче майорів на тлі посутенілого горизонту. Віталій поволі підняв її ліву руку й ніжно поцілував трохи вище зап'ястя. Поцілунок був куртуазним і вишуканим…

…Відтоді між ними простягнулася непримітна ниточка. Приємно було думати, що ніхто не знає про цей зв’язок. Нехай усі дівчата фірми і далі зітхають за водієм-філософом. Навіть цікаво було спостерігати за цими наївними замилуваннями. Помізкувавши, вона вирішила, що директор, напевно, нічого не має проти пересічного водія. Адже тоді він мав на увазі лише акціонерів.

Безхмарно-прозорий червневий ранок ласкаво зазирав у новісіньке Chevrolet Aveo, яке намагалося обережно об'їхати ями. За кермом сиділа головний бухгалтер фармацевтичної фірми, яка на всі заставки лаяла безгосподарного мера міста — за сумісництвом власника асфальтового заводу. В дощ і зливу його «хлопці» асфальтували вулиці і проспекти, і кожної весни дороги знов виглядали як після бомбардування… Коли вдруге цього бізнесмена за казенний рахунок «обрали» мером, якась газета з сумом пожартувала: «Знов на нас чекає ремонт доріг…».

Аж ось виїхала на центральний проспект і полегшено зітхнула… Ранок був прохолодним, дерева уздовж шосе приємно шелестіли, а сонячне світло весело відбивалося від бруківки. Марина поспішала… Зрана приїхали київські аудитори, а ніхто з водіїв їх не зустрів, бо Євген Павлович перебував у відрядженні, а Віталій валявся дома з температурою. Аудиторки зажадали, аби за ними надіслали таксі, та шефиня cказала, щоб най оплачують таксі з тієї кругленької суми, яку їм учора перерахували. А ні — так і трамваєм дістануться.

Під'їхала до офісу, аж гульк — дві сирітські фігури з дорожніми сумками біля ніг. Познайомилися… Зоя Степанівна — огрядна короткострижена бабера відрекомендувалася сертифікованим аудитором і старшою в групі. Її помічниця, маленька та рухлива Раїса Петрівна, нагадувала зморщену пташку з вузьким дзьобиком. Аудиторки навперебивки кинулися розповідати, як вони злізли з потяга з першими променями сонця і ледве дочалапали трамваєм зі своїми величезними сумками. Аби не дратувати «дівчат» Марина відвезла їх до готелю, після чого два дні їх ніхто не бачив і не чув. Насторожувало, що столичні аудиторки не мали мобільних телефонів в той час коли навіть інвалід-афганець, що жебракував у найближчому підземному переході, раз у раз виймав з кишені мобільника.

Нарешті, перевіряльниці подзвонили з готелю й наказали припровадити їх до офісу. За цей час зібрали довідки. Виявилось, що Зоя Степанівна до пенсії працювала у Головному управлінні аптек, і компетентні люди атестували її як монстра фармацевтичного обліку. «Запитуй, що на думку спаде, — настановляла шефиня. — Тридцять тисяч їм заплатили. Нехай відпрацьовують!».

Виділили столичним гостювальницям сусідню кімнату без телефону, і годин зо дві Галя з Зіною носили їм стоси документів. П'ять днів аудиторки сиділи, вткнувшись у запилені теки і засмальцьовані файли. Іноді стукали у стіну і просили кави або розігріти у мікрохвильовій печі заздалегідь куплені в супермаркеті котлетки. Марина не витримала і вирядила на розвідини Полінку. Після нетривалого чаювання у сусідній кімнаті та повідомила, що перевіряльниці щось дрібненько шкрябають і вже надряпали сторінок з тридцятьох кожна. Зауваження незначні: там нема печатки, там наказу не вистачає…

Що ж, зачекаємо, коли приступляться до важливіших питань…

Аудиторської перевірки Марина побоювалася з двох причин. По-перше, вона належала до когорти бухгалтерів-перестрахувальників і витратила чимало часу, щоб переконати директора платити побільше податків аби не привертати уваги податківців. Фірма використовувала в роботі посередницькі схеми, а деякі лікарські препарати й вироби медичного призначення були звільнені від оподатковування. За увесь час роботи Марина так і не спромоглася виробити чіткої системи сплати податків. Після довгих коливань вона вирішила піти шляхом найменшого опору і трактувати законодавство лише на користь держави. І тепер їхня фірма хіба що не висіла в податковій інспекції на дошці пошани. По-друге, таки бракувало кваліфікації — давався взнаки куплений диплом… Аудитори мали цілковиту нагоду донести про все це ТАМ… У верхах.