Ірина Солодченко - Неприродний добір

І вона зрозуміла, що він все бачив: і її спроби підмолодитися, і бажання відчути себе жінкою, а не головним бухгалтером… Повільно обстежила своє вбрання і втратила останню краплю вранішньої самовпевненості — класичні темні штани у поєднанні з ніжно-рожевою прозорою блузкою виглядали жалюгідно супроти чорної елегантної сукні і нитки перлів шефині. Ці милі продавчині з бутиків підсунули їй лайно…

Минув місяць… Директор ставився до неї так само, як і колись, і київський вечір потроху стирався з пам’яті. Акціонер Рахманов так і не зателефонував, проте з'явилися інші шанувальники. Так, директор дружньої фірми не раз засиджувався у неї кабінеті, і хоча чолов’яга був нуднуватим, втім зовнішнє — вельми імпозантний: обожнював відвідувати косметичні салони і мав улюблене заняття — чистити пилочкою нігті. Коли Марина жартувала з цим метросексуалом, то слова директора горіли в її мозку яскравим полум'ям, та флірт той був безневинним і нічим ніколи не міг закінчитися. Пак директор дружньої фірми міг завжди стати в нагоді, і відштовхувати його було б безглуздо. А тут ще й перевірки на порозі, то було не до залицяльників: строчили накази, складали акти, чистили рахунки.

Вкотре Марина сиділа із червоними, сльозавими від комп'ютера очами, начисто забувши про таке поняття як обідня перерва. Спасибі шефині… Нагадала, що час їхати…

… Із запровадженням нового штатного розпису на фірмі утворилася жіноча компанія керівного складу, яких возили обідати до кафе або піццерії. Спочатку до цього вузького колективу входили шефиня, юристка і головний бухгалтер. Потім ще приєдналася економістка Люда, підсунута їм директором дружньої фірми. Люда в «шістку» не входила, проте займала особливе місце через свого впливового покровителя. До цього вона працювала манікюрницею і в економіці не дуже тямила. Зранку економістка чистила і фарбувала всім бажаючим нігті, потім заповнювала якісь таблиці, обідала та їхала додому.

Сьогодні жінки замовили дві сковорідки з м’ясом та мисливськими ковбасками, фаршировані крабові палички і коньяк, який всі частіше супроводжував їх обіди. Розмовляли, як звичайно, про роботу. Негласно вважалося, що згадувати про побутове та родинне — значило віддаватися стороннім речам, коли на фірмі завжди знайдуться справи, які треба надолужувати якомога швидше. Останнім часом в компанії з шефинею Марина почувала себе незатишно. Та постійно моніторила її настрої, неодноразово випитувала про родину, чоловіка, начебто перевіряла на якому етапі вона втратить довіру, як головний бухгалтер. Таке ставлення ображало. От юристку Горицвіт ніхто не сканував! Бо її мама сама кого завгодно просканує, і тому Катя спокійно розвиває роман зі старшим менеджером, називає його привселюдно на ім’я, і їх короткі відносини не для кого не є секретом.

Шефиня замовила ще млинців з грибами і пляшку коньяку, позаяк під тривне однієї на чотирьох вже не вистачало. Відтак хряпнула чарку і кутаючись у чорну мереживну шаль, зачала бідкатися, порушивши своє ж правило…

— Бабоньки, що за мужики пішли? Ну чому на нас все тримається? Зверніть увагу: таксі піймати — жінка руку піднімає, з продавцем полаятися — знову жінка. До чиновника сходити — жінка тупоти. Ремонт або купити щось у дім — жінка думай. З слюсарями гавкатись — теж вона. Котлован риють у дворі — жінки ходять по кабінетах і пишуть скарги. Куди не піди — скрізь нещасні жінки всі проблеми вирішують…. Чому так?

Хоча шефиня і мала рацію на всі сто, слухати її було неприємно… Всі знали, що директор загалом непогана людина, але занадто попускав своїй половині. Причини ніхто не знав. Переповідали, що вона його причарувала, бо інший привід ще треба було вигадати. Старша за його на сім років і зовсім не красуня (ніс картоплею, шкіра нечиста) шефиня їздила за чоловіком в усі його відрядження й контролювала по повній програмі. Ледь не чверть офісу становили її родичі, оформлені комірниками, водіями, менеджерами. Третина з цих родичів сиділа по домівках, справно одержуючи чималі зарплати. Її рідний брат, зокрема, значився бухгалтером, а Полінка бігала здавати за нього звіти.

— Ще Мао Цзе-дун дотепно вирік: «півнеба тримається на жінках», — відгукнулася письменна юристка. — До речі, що собою являє наш новий водій?

— Дівчата, стережіться! Кличуть Віталієм, сорок років, вища освіта, музикант, високий, сухорлявий, симпатичний, делікатний і начитаний.

Згодом оцінки шефині виправдалися. Віталій підвозив співробітників куди їм там треба було, потім діставав з заднього сидіння книжку й занурювався у читання. В офісі вважали його книжки позарозумовими і називали загадкових авторів: Браун, Коельо, Акунін, Муракамі. На днях народження Віталій грав на гітарі й співав задушевні пісні. Подейкували, власного витвору. Усі дівчата фірми закохались в нього, окрім, природно, юристки Горицвіт, яка віддавала перевагу товариству старшого менеджера. Катя відверто глузувала з Віталія і казала, що читати лише розпіарених авторів не потребує багато розуму. Вони одразу один одного не злюбили й були на ножах.