Ірина Солодченко - Неприродний добір

Вже на порозі захмелілий Дмитро підвів підсумок свого монологу.

– І знаєш… адже то були кращі дні мого життя. Таке почуття волі… Пригоди якісь, несподіванки чатували з усіх боків. Різні люди дорогою зустрічалися: і шахраї й добрі. Усілякі. Якось пригостили в тамбурі по голові. Бо дурень був. Не фіг з незнайомими в дорозі пити, тим більш на голодний шлунок. Але одне гріло мене — я знав, що в мене є домівка, і я рано чи пізно туди дістануся. Я знав — на мене чекають…

… Нарешті, Дмитро з дружиною пішли. Втішена Марина вляглася на дивані перед телевізором, а чоловік перебрався на кухню і ще довго сидів там з цигаркою в зубах і перебирав аркуші з китайськими премудростями…

Переломною в житті Марини Томашенко стала цифра «сорок три». До цього справи рухалися своїм звичаєм: частенько затримувалась допізна на роботі, а крім того ще й навчалася на економічному факультеті післядипломної освіти. Зрозуміло, далеко не всі лекції відвідувала, а іспити просто купувала, та все одно навчання забирало багато часу. Керівник сам написав за неї диплома. Олег дивився на це так зване навчання очима викладача і тільки хитав головою. Якби йому колись сказали, що професори писатимуть за своїх студентів курсові й дипломи, він би плюнув в пику тому негідникові…

Втім Марині на той час вже було начхати на думку чоловіка. Бідолашний зовсім відстав від доби й мало що тямив у сучасній вищій освіті. Його торгівля просувалась якнайгірше, і вже доводилося покривати збитки. Вона давно вже не стежила за його одежиною — робота й навчання поглинали її цілком і остаточно. Тут хоча б за собою та сином встигати. Тим більше що в Ігорька випускний клас коло порога, а він ніяк не міг визначитися з майбутньою професією. Днинами бринькав на гітарі і ні про що особливо не замислювався. Марина твердо вирішила вивчити сина на юриста і проробляла ґрунт щодо його вступу до Київської юридичної академії.

Фармацевтична фірма стрімко розвивалася, мережа аптек розширювалася, і нарешті мрія про дачу добула реальних контурів. На стрільця і звір біжить… Сусіди, які надумали емігрувати до Німеччини, запропонували купити ділянку з двоповерховою недобудовою. Марина швиденько погодилась. І майбутнє тепер їй уявлялося в яскравих фарбах: і капіталовкладення вдале, і відпочивати має де на вихідних, і на пенсії буде чим займатися.

Спочатку чоловік поставився до її планів байдуже. Та нічого не вдієш: допомагав оформляти документи, привозив будівельні матеріали, приглядав за робітниками. А з часом торгівлю згорнув і переїхав жити на дачу. Марину це влаштовувало. З цими кіосками самий клопіт та й соромно кому зізнатися про їх наявність.

А тут і день народження наскочив. Напередодні цілий вечір чикрижила салати, а вранці вони з водієм Євгеном Павловичем заїхали до супермаркету і накупили ковбаси, сиру, червоної ікри на канапки, масла, хліба, лосося, коньяку, два київських торти.

… Наприкінці робочого дня у великій кімнаті бухгалтерії її підлеглі готували стіл до свята… Марина пробігала повз них до свого кабінету, придивлялася чи все подається як слід і дійшла висновку, що хто як працює в бухгалтерії — той і на кухні такий. Худа млява п'ятдесятитрьохрічна Галя зі жмаканим обличчям старанно ялозила маслом по хлібу, щохвилини питаючи: «А як мазати: товсто чи тонко? А чим відкривати? А огірки як розкладати?». У роботі вона — така сама. «Я зроблю, та ви мені докладно розкажіть як». Все їй потрібно розжовувати від аза до іжиці. Ніякої самостійності. Страшенно боїться припустити щонайменшу помилку, а якщо дасть маху, то має відмовку на всі випадки життя: «Ви мені так сказали… Як казали — так і зробила». Сперечатися нема сенсу, бо таки має рацію: допоки тридцять разів не перепитає, не отримає роз’яснення — пальцем не поворухне. Тому й роботу їй довіряла найелементарнішу — тупо заводити накладні й акти до комп'ютера, що взагалі не потребує ніяких бухгалтерських навичок. Проте гонору в Галі — не позичати. Вона вважала себе кваліфікованим досвідченим бухгалтером і завжди ображалася, коли отримувала меншу ніж у Полінки премію. Галя була самотня, і від неї частенько тхнуло алкоголем. «Випиває..» — поділилася Марина якось з чоловіком, на що той дав пояснення. «Про дам кажуть інакше: попиває. «Попиває» точніше характеризує питущу жінку. Мужик або іноді випиває або жере без просипу. А попиває — це саме про жінок». Її ровесниця Зіна прийшла до них нещодавно, а до цього вела три невеличких фірми. Марина посадовили її на заробітну платню, щоб вивільнити Полінку, яка мала цю ділянку у якості громадського навантаження. При кожній виплаті до неї вишиковувалася черга робітників, бо Зіна переплачувала і недоплачувала їм шахівницею. Потім витрачала два тижні на виправлення помилок. Полінка навідріз відмовилася допомагати Зіні, бо мала справ по саме горло з впровадженням бухгалтерської програми, а праця їх оплачувалася однаково. Зіна — тугодумка… От і зараз: як узялася різати суху ковбасу, так і не злізла з неї… Пиляла один шматочок затонкий, інший товще ніж потрібно, проте лише одну ковбасу і більш нічого. Так розподілила час, що поки дорізала — все інше було вже готове.