Ірина Солодченко - Неприродний добір

…Колишнього туристичного інструктора звали Олегом Томашенко. Він викладав історію в технічному виші, подавав надії, а в перервах між походами писав кандидатську дисертацію. Марині вдалося переконати чоловіка, що тепер, коли з туризмом покінчено і як вона сподівається назавжди, варто приділяти більше уваги дисертації. Чоловік намагався заперечити, що з туризмом не все покінчено, і вона може сидіти вдома скільки їй заманеться. Та Марина рішуче припинила цю туристичну хіть. Сама вона більше ніколи ні в які бескиди не полізе, їй вистачить того, що вона намерзлася на прохололих землях, та й чоловіка не відпустить. Інакше, як прийшов, так і піде. Там в тих лісах дівок залишилося неміряне.

Вона понакупляла чоловікові однотонних сорочок, щодня клала перед ним з ранку чисту, і потроху безладний хлопець в джинсах перетворився в поважного викладача. З часом він успішно захистився й одержав посаду доцента.

Після декретної відпустки Марина повернулася до проектного інституту, та з початком перебудови справи в родині Томашенко пішли кепські. Зарплатня була до того низькою, що харчувалися самими кашами, а на роботу ходили пішки. Врятував їх друг дитинства чоловіка Дмитро Леоненко Він взяв Олега до себе правицею на фірму, яка переправляла на експорт заводський метал, і життя подружжя Томашенко залагодилось. Придбали музичний центр, відик, телевізор Sony, припорядилися. А потім навіть чкурнули в круїз Середземним морем. То була казково! Розкішна архітектура Барселони! Ніцца з її Англійською набережною й затишними вузенькими вуличками старого міста! Флоренція, де творили Данте, Мікеланджело, да Вінчі… А з Неаполю вони майнули на екскурсію до Помпеї… Сицилія вразила маслиновими гаями й цитрусовими садами. А Рим…. Ох, Рим! Там її чоловіка ледве не викрала одна хвацька римлянка…

Все то було чудово, проте треба було й за себе подбати. Злиденний проектний інститут доволі набрид, та й спеціальність кортіло мати більш престижну. Марина помітила, що в Дмитра не все до ладу з головними бухгалтерами: він міняв їх як рукавички, узивав ідіотками або аферистками. І вона вступила на курси бухгалтерів. Дмитро швидко перехопив її рухи і якось посеред дружньої розмови заходився втовкмачувати, щоб і думки ніхто не припускав щодо сімейності на роботі. Ні його сестра, ні дружина, ні діти — ніхто ніколи не плутатиметься в офісі під його ногами.

Марина натяк зрозуміла та довго не засмучувалась, а пішла працювати помічником бухгалтера за першим оголошенням на паркані. Струмки сліз пролила вона над своїми першими балансами й звітами, та вкотре затятість та посидючість подужали. Якось баланс не сходився на 2 гривні 97 копійок. Можна було скинути цю незначну суму в «помийну яму» (так тоді називали рахунок 88 «Фонди спеціального призначення») і забути про неї назавжди. Та Марина зневажала бухгалтерів, які робили таким чином. Тиждень вона просиділа в пошуках зниклих копійок: перебрала сотні накладних, актів, малювала літачки і зрештою вискіпала. У м'ятій халамидині, нечесана і з поплутаним волоссям вона вискочила до зали, де чоловік і син дивилися футбол, і заволала наче несамовита: «Зійшовся! Баланс зійшовся! Я таки знайшла ці кляті 2,97!». Не відвертаючи очей від екрану чоловік невесело констатував: «Вітаю… Тепер ти стала справжнім бухгалтером…».

На Міленіум доля піднесла їй заслужений подарунок- запрошення на посаду головного бухгалтера фармацевтичної фірми. Коли Марина зайшла до кабінету на четвертому поверсі особняка в центрі міста, у неї перехопило подих. Вона обережно пірнула в м'яке шкіряне крісло і завмерла… Перелякано вбирала свіжі пахощі нових меблів світлих обтічних форм, прислухалася до тихого шуму працюючого комп'ютера останньої моделі… Суворі чорні сегрегатори, що вишикувались за скляними вітринами, милували око. Дзеркальна стеля надавала інтер'єру легкість й розсувала простір, а в кутку на згадку від попередниці їй лишилася діжка з величезною китайською трояндою.

Марина підвелася і навшпиньках наблизилася до вікна. Розхилила стулки, і до кабінету негайно увірвався шум й лементи з дитячого майданчика міського парку. Непевні хисткі сумніви потроху закрадалися в душу. Чи потягне вона цю посаду? Слід чимало попрацювати, збагнути нюанси фармацевтичної бухгалтерії, які вона, щиро кажучи, зовсім не знала. Але за мить опанувала собою й відкинула всі вагання. Зворотного шляху немає… За дверима чекали на вказівки підлеглі, а директор — ну д-у-у-уже милий, д-у-у-уже, — і так покладається на її компетентність. Так і сказав: «Дасте лад, Марино Олексіївна — я вас в золото вберу!»