Ірина Солодченко - Неприродний добір

З такими думками Олег заспокоївся… В зовнішній кишені куртки він намацав шматок картонки, витяг її на відстані витягнутої руки і при сяйві далекого від людських справ Місяця прочитав:

Ледве згадав дівчину з таксі й розчаровано присвиснув… Отакої… Завод залізобетонних конструкцій… А він гадав, що вона — юрисконсульт з приватної фірми на кшталт тієї, де Марина працювала…ЗБК…Такий собі заводик в тій іржаво-брудній частині міста, що диміти-непередиміти. А з прохідної сунуть тітки в облізлих норкових капелюхах зразка сімдесятих минулого століття і хрипливі мужики з сірими обличчями…Колись він їхав трамваєм тим районом і зачудувався, чому в вікнах цехів замість скла втулили якісь іржаві металеві пластини? Придивившись, він зрозумів, що то таки скло. Тільки таке брудне й закурене, що здалеку схоже на іржавий метал. «Вам потрібно було написати заяву про те, що ви відмовляєтеся від розтину…», — донісся здалеку тремкий голос Марти Василівни…

Довго він ще обмірковував деталі свого майбутнього буття. Нарешті, голова його схилилася на груди, обважніла і чоловік заснув. Без найменшого співчуття Місяць ще якийсь час приглядався до нього, а потім остаточно зник за хмарами.

… Олег Томашенко спав і нічого не знав про те, як під час розтину офтальмолог Дюдяєв висів над душею Смідовича, і як потім він ледве не захлинувся від жаху, коли дізнався, що смерть настала через розрив дванадцятипалої кишки. Він не відав, що патологоанатом у протоколі зазначив, що «причиною інтоксикації став розлитий перитоніт» і відмовився переписати протокол, незважаючи на те, що Семенова погрожувала закатати його в асфальт, страхала своїми зв'язками в адміністрації міського відділу охорони здоров'я (які, до речі, дозволяли їй з'являтися на роботі на кілька годин та й то не щодня, щоб віддаватися підробіткам у приватному кабінеті). Головлікар шипіла, що він не знайде собі роботи навіть підмітайлом у радіусі 1000 кілометрів і здохне на вулиці як останній собака. А сорокадворічний Смідович, невдаха з погляду суспільства, переступав з ноги на ногу наче школяр і згадував одного свого приятеля-садівника, який мав такого хазяїна, що плював на всіх головлікарів світу, і що треба спитатися в того приятеля за роботу. І коли головлікар википіла у своїх лементах, Смідович промурмотав: «Co to bendze…Co to bendze…» А потім собі й відповів: «Nie bendze niczego».

Власне, Олег навіть не знав, хто такий Смідович. Власне, і головлікар Семенова, як виявилося, теж не знала хто такий Смідович.

Проте вона знала, про що говорила. У першому ж медичному довіднику, який трапиться при руці, можна було прочитати, що в таких випадках припустимий строк діагностичного спостереження й консервативної терапії — дві години. Летальність неоперованих хворих становить 100 %, а не розпізнається розрив дванадцятипалої кишки через неадекватний доступ або недостатню наполегливість частини хірургів.

Марина Кулакова народилася в робітничому селищі у звичайній радянській родині. Тато її, неговіркий і завсіди похмурий, працював слюсарем на прокатному стані. Він полюбляв читати книжки про партизанів і випити в компанії друзів-заводчан. Одначе сварок вдома ніколи не влаштовував, мав звичку діставшись домівки нишком просуватися до свого ліжка і миром засинати. Ані він нікого не чіпав, ані його ніхто не турбував. Мама була кравчинею в ательє мод, шила там вбоге вбрання «по крапках» або за викрійками журналів «Работница» та «Крестьянка». Первісток Кулакових після армії залишився на півночі Росії, там одружився й завів діточок. До рідної домівки він наїздив нечасто, а батьки гостювали в нього один тільки раз.

Серед однолітків Марина нічим не вирізнялася, окрім як завзятістю та посидючістю. Педагоги завжди наводили її як приклад наполегливості у навчанні.

У випусковому класі дівчина опинилася за партою із першою на районі красунею Криницькою. Батько вродливиці займав посаду директора м’ясокомбінату через що вона мала неабиякий авторитет серед однокласників. Навколо неї завжди юрбилася ватага молодиків, та й вчителі були не від того, щоб поласувати дефіцитними на той час ковбасними виробами. Особливо просунулась в цій справі класна керівниця Валентина Мойсеївна. Учнів до свого класу вона обирала винятково за споживчими потребами: дітей завідувачів їдальнями, кухарів та начальників цехів. Кулакова протиснулась до «елітарного» класу як дочка модистки. Спочатку дівчата тільки сиділи разом та згодом здружилися. Під великим секретом Криницька скаржилася їй на класну, яка вчащає до неї додому й сидить доти, допоки не висидить собі паличку ковбаси.