Ірина Солодченко - Неприродний добір

І ось прийшло ваше до вас. І згусток енергії, душі, неважливо як це прозивати — зі смутком або з радістю (у кого як складеться) відкидається від вашого тіла.

А рештки? Все мудро. Ви рибалка і хробака копали? То віддайте йому непотрібний більше вам «транспортний засіб». Нехай попоїсть черв'ячина, а інший рибалка начепить його на гачок, спіймає собі рибку та з'їсть. То ти не рибалка? Так, куркою певно ласував. А курка того хробака перед тим подзьобала. А ти — курку. А черв'як — промовчимо що, бо і так на душі моторошно, яку б філософію ми не вкладали у цей ланцюжок.

У неділю ховали Марину Томашенко. На вулиці підморожувало, подихував студений вітровій. Біля висотного будинку, де жила покійниця, зібралася юрба людей з піднятими вгору комірами й насунутими на лоба каптурами, щоб провести її в останню дорогу. Фінальні роки свого життя Марина працювала у великій приватній фірмі, тому більша частина проводу складалася з колег по роботі. Родичів прийшло чоловік двадцять разом з далекою ріднею. Брат Марини з Півночі не приїхав, бо однаково не встигав ні при яких розкладах. Друзів репрезентували дві незаміжні подружки з проектного інституту: вони трималися осторонь і по-змовницьки шушукалися.

Люди скупчилися у дворі, засадженому оголеними світло-зеленими тополями й шоколадними акаціями в очікуванні катафалка з тілом, за яким поїхали Марек і двоюрідний брат небіжчиці. Гуртки формувалися «за інтересами». Однокласники обсіли довгу лаву під величезною безлистою акацією, а товариші студентських років зосередилися біля під'їзду. Родичі оточили матір, яка за цю добу почорніла од горя, а поруч приліпилися сусіди — здебільшого бабусі з дітлахами. Посланці від фармацевтичної фірми, найяскравіша й найчисленніша група, збилися посеред двору. Поміж них вирізнявся височенький парубійко років тридцяти або близько того у чорному короткому пальті з гладенько зачесаним темним волоссям. Обережно притримуючи теку під рукою, він байдуже споглядав за тим, що відбувається.

Олег стримано приймав співчуття від делегацій, які до нього надсилала та або інша купка людей. Майже всіх він знав особисто, окрім поважного чоловіка у фіолетовій куртці з рідкою русявою борідкою, що сновигав од однієї групи до іншої начебто був знайомий з усіма.

Нарешті приїхав катафалк з рушниками навколо дзеркал і три мікроавтобуси. Увесь час, поки труну з тілом встановлювали на трьох табуретах посеред двору, Маринина мати несамовито кричала і намагалась вирватися з рук сестри і небожа, які її притримували. До Олега підійшла сусідка, неохайна й огрядна пенсіонерка баба Шура, і запитала, чи робили його тещі заспокійливого укола. Олег впевнив, що все зробили як слід. «Несхоже», — недовірливо зітхнула стара і відійшла.

Несподівано матір звільнилася від підтримки й почала опоряджати пов'язку на доччиному чолі. Ігорьок стояв поруч неї і тільки очима водив з мами на бабусю: согодні вранці він приїхав зі столиці, де навчався у Національній юридичній академії і ще нічого не второпав. З тугою у серці Олег спозирав за сином… Що тепер з ним буде? Мама упадала за єдинаком, і будь-яке його бажання було для неї законом. Лише під час вибору професії вона виявила твердість. «Професія юриста — хлібна», — був її остаточний вердикт.

Олег витягнув з кишені носовика не в змозі байдуже спостерігати за тим, як Ігорьок крутить туди-сюди своєю курчачою підлітковою шиєю. До життя юнак зовсім не пристосований… Малому було 14, коли Марина почала затримуватися на роботі. Довгенько його виховувала, як то кажуть, вулиця, і синок поступово відбігав рук: у школі ледве досиджував до третього уроку, зв'язався з поганим товариством. Іноді Олег намагався його «виховувати», та ці спроби повсякчас закінчувалися сварками, під час яких дружина як чайка кидалася на захист сина, розчепіривши руки. Після чергового підвищення свого добробуту вона перевела його до гімназії і влаштувала у якийсь безглуздий економічний клас. Синова поведінка мало чим змінилася, проте через рік він захопився гітарою, і скарги на нього майже припинилися. «Це гімназія подіяла», — кинула Марина якось за вечерею. «Переріс», — заперечив чоловік.

Жахлива думка нагло промайнула в його голові. Боже мій, та якби таке тривало й далі, то невідомо, до чого б довела сліпа Маринина любов! Олег боязко озирнувся… Чи не прочитав хто його думки? Вловивши співчутливий погляд приятельок з проектного він заспокоївся, та про всяк випадок голову нахилив нижче.