Ірина Солодченко: Неприродний добір

— Ви ще довго? Нам тіло потрібне на розтин.

Від слова «тіло» капітан невдоволено збрижився, а Олег здригнувся й понуро схилив очі додолу. Та за півхвилини отямився:

— А я можу відмовитися від розтину?…

Дюдяев мало не підскочив:

— За інструкцією якщо людина померла в лікарні, то розтин …., — тут він зніяковів і, зирнувши на капітана, вирішив слово «труп» оминути, — провадиться негайно після встановлення біологічної смерті.

— А з головлікарем поговорити можна?

— Аякже, — з полегшенням відказав офтальмолог і повів його до холу, де стовбичили два жалюгідні фотелі, оббиті зеленою засмальцьованою тканиною. Олег погидував туди сідати і відійшов до вікна. Хвилин за десять повз нього прошелестіла висока шклява чорнявка, вдягнена в агатове блискуче довге пальто й високі білі чоботи з блискучими пацьорками. На її голові височів шиньйон трохи темніший за гладко зачесане волосся. Жінці було добре за п'ятдесят, а не дуже вдалий яскравий макіяж лише підкреслював її вік. Блимнувши на Олега невеличкими очами-свердликами, вона впевненою ходою забігла до кабінету з мідяною табличкою «Головний лікар Семенова О.А.». Дюдяєв сунувся слідом, втім швидко й вийшов, кивнувши мимохідь Олегові.

— Прошу сідати… — с удаваною теплотою в голосі почала Семенова, але Олег перепинив її.

— Скажіть, я можу відмовитись від розтину?

— Ось про це ми зараз і поговоримо, — вела далі головлікар, витягаючи з шафи хрусткий сніжно-білий халат. — Я всю ніч не спала… Ми радилися з фахівцями. Ваша дружина була в стані, який не вимагав термінового хірургічного втручання… Ми чекали до ранку і мали на це право. На ранок було призначено консиліум… Черговий лікар вжив всіх застережних заходів, але, на жаль, травми виявилися несумісними з життям…. Вашій дружині провадилася інфузійна й антишокова терапія…. Сподіваюся, ви нас розумієте… У мене навіть серцевий напад був від хвилювання…

Семенова дійсно витягла з шухляди стола якусь білу пігулку, і, не запиваючи, почала її старанно пережовувати. Щелепи її енергійно рухалися тим часом як великі мляві червоні губи лишалися нерухомими… Мимоволі Олег навіть відчув щось схоже на співчуття… Головлікар простягла йому аркуш паперу й з очами слізьми повними, начебто вимагаючи чуйного ставлення до її безсонної ночі, прошепотіла:

— Підпишіть, будь ласка…

Олег витягнув з кишені окуляри, начепив їх собі на носа і побачив заздалегідь складену «рибу», куди він мав вписати свої прізвище, ім'я та по батькові й підписатися. Відповідно до надрукованого на комп'ютері тексту він, Олег Томашенко, не мав ніяких претензій до лікарів ЦРЛ села Прісне. Чоловік підвів очі і з докором спитав навпрямки у нерухомих кривавих губ:

— Як я можу мати або не мати до вас претензій? Я ж нічого не тямлю в медицині!

Губи миттєво склалися в пом'ятий бантик.

— Ні, це не те…Ви ж розумієте, що ми зробили все, на що були спроможні…

— Але я не знаю, чи зробили ви все, на що були спроможні!..

— Мені шкода… Коли так, то нам доведеться провадити розтин, — і щелепи домололи залишки пігулки.

В одну мить Олег збайдужів… Він згадав, скільки справ на нього чекають, а ще й з міліцією та ДАІ треба розбиратися…. Марину вже не повернеш… Її вже немає серед живих…

Він підписав папірець і глухо спитав червоного метелика, коли можна приїхати за тілом. Так і сказав: тілом.

— Найпізніше — завтра вранці, — розправився той у пурпурний бантик. — Ми її, звичайно, забальзамуємо, але холодильник в нас не працює…

Вже в холі Олег почув, як головлікар прокричала комусь у слухавку: «Терміново на розтин!». Крізь бантик тепер пролунав зовсім інший голос: владний і безапеляційний.

На сходах його перехопив офтальмолог і запросив зайти до кабінету на розмову. Уп'явшись своїми безбарвними очима кудись у вікно, Дюдяєв пояснив, що хтось має компенсувати витрачені на лікування Марини Томашенко кошти у розмірі 500 гривень. Олег мовчки витяг з нагрудної кишені куртки гроші й помилково відрахував шість сотенних купюр. Потім вийшов у двір, і повільно, як сновида, поплентався повз високий зелений паркан, за яким визирала недобудована споруда.

…Пізніше, згадуючи ці страшні хвилини, він сам собі дивувався. І сліпак би збагнув, що Дюдяєв разом з головлікарем Семеновою квапилися, нервували і тиснули на нього, використовуючи його шоковий стан. Навіщо він так легко віддав їм гроші, коли, можливо, і лікування ніякого не було? Адже якби його дружина лишилася живою, він залюбки віддав би їм удвічі, утричі більше! Навіщо він підписав ту розписку?