Ірина Солодченко - Неприродний добір

Серце патологоанатома заходилося від жалю, коли він бачив, як цілеспрямовано люди псують свій унікальний організм, який допомагає їм рухатися, бачити, почувати… Харчуються абияк, рухаються замало, заливають себе алкоголем, наповнюють дурманом — словом, роблять все, щоб якнайскоріше вивести себе з ладу. Бачив на своєму віку Смідович чимало, отже до свого організму ставився з благочестивою повагою. Часом навіть розмовляв з ним. «Що, брате, сподіваєшся на щось тривне на вечерю? І не розраховуй», — такі балачки він вів зі своїм шлунком. Хто б почув, вирішив би, що чолов'яга збожеволів на ґрунті своєї професії.

Таким чином вони прожили разом з матір'ю п'ять років. Роботи в лікарні було небагато: коли-не-коли помирали в районі не своєю смертю. Здебільшого селяни йдуть до лікаря із застарілими радикулітами й алкогольними отруєннями, а якщо хтось і віддасть Богові душу, так родичі переважно від розтину відмовляються. А хто заможніший — той в місто їде лікуватися і там же, усяко трапляється, кінчає свої дні.

Смідович доцідив нарешті чай і тільки-но застібнув останній ґудзик на своєму старенькому пальті, як з вулиці зайшла мати. Жалісно обдивилася сина і зняла з його пальта недоступну окові нитку…. Потім зітхнула і приголомшила новиною:

— Вчора зустріла Настю Горпинівську, так вона казала, що оті донецькі… ну що прихватизували лікарняні корпуси… так вони там ресторан одкриють і ще якісь розваги: чи більярд, чи булін, чи чорт-зна що …

Боулінг. Це як кеглі…І хто туди ходитиме? Наші хворі?

Знайдеться кому. З міста понаїздять.

Мати скинула свою заношену фуфайчину і за хвилину вже гриміла на кухні своїми каструлями.

— Що коїться, що коїться, — бубоніла стара….- добре, що хоч Жаборовський не дожив до такої ганьби…. Як же це так? Людей лікувати в них нема грошей, лікарям платити — теж нема чим, а як на гульбища, то — будь ласка. Все є… Мала бути лікарня, а буде казна-що… Кеглі!

Під материне бурмотання Смідович вийшов з хати. Дощ вже скінчився, і він повільно попрямував до парку, начисто забувши про прохання-наказ Дюдяєва бігти бігцем. Парк був старий і напрочуд гарний… Дорогу він знав напам'ять, тому звичайно дивився не попід ноги, а на старезні розкішні дерева й рожевий небосхил. До роботи — десять хвилин, і то були найкращі хвилини його життя. Вже не там, але ще й не тут. Ніхто не капає на мозок і маєш час поміркувати над чимось. Зараз він згадав Валю, яка нещодавно з'явилася в його житті. Валя була вдовою і працювала медсестрою у їхній лікарні. Її двадцятидворічна заміжня донька нещодавно народила сина і зі своєю сім'єю мешкала у матері. То ж у приймах місце не вільне: там вже зять оселився. Валя іноді натякала, що непогано було б продати його міську квартиру і купити тут у селі будиночок, та Смідович цю ідею геть відкидав. Поки що…

За роздумами він увійшов на територію лікарні. Сьогодні Валя чергувала у нічну зміну, і звичайно в цей час вона виходила до нього на ґанок. Але цього ранку ґанок був порожнім, так само як і вікно маніпуляційного кабінету де вона подеколи маячила. Смідович оминув головний корпус й вийшов на каштанову, покриту мокрим осіннім листям алею, яка вела просто до моргу.

… Не встиг скинути пальта, як зателефонував Дюдяєв і роздратовано повідомив, що мрець вже у дорозі. Патологоанатом начепив клейончастий фартух, натяг гумові рукавиці, розклав на серветці скальпель, пилку, реберний ніж, ложечку-ковшик і распатор. Пилку він уважно оглянув та зітхнув. Тупа, що й киселю не вріже…. Не раз і не два вимагав у начальства циркулярку для кришки черепа, та хіба допросишся?

Подивився на зламаний холодильник… Погано… Вийшов зі строю ще півроку тому, і ремонту за старістю не підлягає. А головлікар лише заспокоює, що попереду зима, а навесні вона натисне на спонсорів… І що то за спонсори? Такий час, що навкруги орудують якісь спонсори. Тільки й чутно: «Знайдемо спонсора, домовимось зі спонсором, ми не знаємо, як спонсор на це подивиться…».

Чи може він щось проґавив, і державою верховодять Спонсори?

Не вистачало часу усвідомити, що відбувається. Люди навколо аж ніяк не зважали на його шоковий стан, а капітан Григоренко раз у раз поглядав на годинника й нетерпляче очікував відповіді на елементарне запитання: «Чи знаєте ви цю жінку?».

— Так… це моя дружина…. Томашенко Марина, — ледве вичавив з себе…

Увесь цей час Дюдяєв напружено вдивлявся у запорошене вікно. Побачивши в лікарняних воротях патологоанатома він хутко спитав: