Ірина Солодченко - Неприродний добір

За ворітьми лікарні на нього чекав капітан. Знову вони сіпалися в УАЗіку до місця події. Даїшники вже закінчили свою роботу й дозволили відтягнути побите сріблисте Chevrolet до найближчої стоянки. Там він забрав Маринині речі і вийшов на трасу. Хвилин за п'ятнадцять поруч зупинилося таксі, з переднього сидіння якого вилізла стара баба з кошиком. Виявилося, що таксі їде до міста. Позаду сиділа ще одна пасажирка, яку він вловив побіжно, бічним поглядом. Таксист, говіркий молодий хлопець, слово по слову витягнув з Олега всі його лиха. Він уважно слухав, хитаючи головою на знак згоди і врешті-решт підсумував: «Всі лікарі — сволота!». Згодом розповів, як помирала його теща: на лікування було витрачено купу грошей, а медики, чудово розуміючи безнадійний стан своєї пацієнтки, змушували родичів купувати в певній аптеці недешеві ліки й даремні біологічні добавки.

— Тому про ескулапів я знаю все. Наслухався в лікарняних коридорах, поки теща там лежала і надивився. Ніякої уваги до хворих, допоки не принесуть їм ліки і не сунуть «на лапу». Мета одна — запудрити мозок, щоб побільше вичавити. Навмисно ставлять неправдиві діагнози й намагаються на цьому якомога більше заробити. Все їм віддали. На похорон довелося займати в друзів. А тут інші «фахівці» як вороняччя налетіло. Вдень ми з дружиною поїхали в похоронне бюро, і вдома на деякий час залишилися п'ятирічна дочка з сусідкою. Ми мешкаємо у приватному секторі, от вони в дворі і гуляли, бо у хату зайти побоювалися. Тут прийшло якесь мурло і набрехало сусідці, що його викликали. Та впустила, і воно заходилося гримувати тещу. Нафарбувало їй губи, очі підвело, навіть зачіску феном уклало…Словом, прикрасило так, що сердешна і при житті такою гарною не виглядала! — розреготався таксист. — Ми з дружиною повертаємося додому, а цей хмирь пред'являє нам свою роботу і вимагає 200 гривень за «косметологічні заходи, що включають гримування, підфарбовування брів, вій і губ та укладання волосся феном». Півгодини дружина доводила, що ми його не викликали, поки мені це не набридло, і я не виштовхав цього візажіста утришия.

Приїхали до міста. Олег розрахувався і вже виставив одну ногу з автівки, як з позаду долинув ніжний голос тихоні-пасажирки. Скоромовкою, неначе побоюючись, що її не дослухають до кінця, вона видихнула: «Вам треба було написати заяву відмови від розтину, бо патологоанатомічний розтин може не провадитися, якщо є письмова заява близьких родичів і відсутні підозри на насильницьку смерть або з інших поважних причин. Потім ви б у місті довідалися причину смерті. А той папірець, що ви не маєте претензій, не має ніякої юридичної сили».

Олег трохи зачекав, щоб збагнути почуте…

– І що ж мені тепер робити? — спитав у відчаї.

— А тепер вже нічого….Вони в протоколі розтину напишуть все, що їм потрібно.

Олег розвернувся і побачив делікатні дівочі риси, світле довге волосся… Великі сірі проникливі очі дивилися на нього чомусь винувато. Навіщось він попросив візитівку. Дівчина трохи попорпалася в сумочці і простягла йому темно-синю картку із золотавими буквами. Не читаючи, він сунув візитівку до верхньої кишені куртки й вийшов з таксі.

Зайшовши до квартири вже опівдні, він одразу витяг Маринин мобільник, щоб подивитися, з ким вона спілкувалася вчора ввечері після сьомої. Та телефон виявився розрядженим… Найгірше, що і пін-кода він не знав. Метнувся до тумбочки біля ліжка, перетрусив увесь сервант, але коробку від стартового пакета як вода змила. Напевно, десь на роботі лишилася…

Що ж, час діяти…. Олег кинув оком на недопиту пляшку шампанського, що самотньо височіла на журнальному столику. Чогось не вистачає…. Келихів!.. Дійсно, не вистачає келихів з масткими губними плямами на вінцях і відбитками пучок на склі…

Чистенькі, сухі й недоторкані келихи вишикувалися у серванті на своїх місцях. А на кухонній плиті якось недоречно кидалася в очі пательня з недосмаженими червоними відбивними…

Поховання — це останній спектакль, який демонструє стан і рівень життя людини на момент її ретиради з цього світу. Проте ця сумна церемонія аж ніяк не є мірою якості буття особи або як довго її будуть затим пам'ятати. За труною тих, хто пережив всіх друзів та родичів, звичайно шкультигають лише два-три сусіди. А може й так трапитися, що на грошовитого і заможного чоловіка наприкінці віку звалиться революція чи ще за якимось обставинами він зубожіє настільки, що й домовини купити нема за що. Або навпаки: прожив одинаком, а помер у статусі керівника районної податкової інспекції. І бреде за тілом такого податківця юрба посадовців, які назавтра і не згадають померлого. А Моцарта, уявіть собі, в останню дорогу супроводжували лише декілька чоловік. А скільки достойників кинуто до загальних могил без жодних церемоній?…