Ірина Солодченко - Неприродний добір

Смідович був невисоким сухорлявим чоловічком. Густе рудувате волосся безладно прикривало його високе чоло із двома глибокими довгими борознами — звичка супитися, через яку його мама ще в дитинстві лаяла. Колись він працював терапевтом у міській поліклініці, куди прийшов одразу після інтернатури. Згодом одружився, народилася донька… Проте з медициною у молодого лікаря якось не склалося. Не вмів він ані витягати з пацієнтів гроші для потреб лікарні, ані виліковувати хворих в три дні. З чим вчащають до терапевта? Кашель-нежить або всередині щось ріже. Пацієнта треба ретельно обстежити, а в того грошей катма. Через те лікував Смідович майже навмання, а з антибіотиками вкрай заплутався. Ніколи не розділяв укоріненої думки колег про те, що тривалість курсу лікування антибіотиками має тривати 10–14 днів. Прийде якась недужа і скаржиться: «П'ю ампіцілін сім днів, а він мені не помагає». Смідович змінює схему лікування, а та — до головлікаря: «Я вже витратилася на ці ліки, а він мені інші прописав!». Так само не призначав він ніяких пробіотиків іноземного виробництва від дисбактеріозу (нібито побічного ефекту антибіотиків), бо вважав, що всі ці йогурти — вигадка західних фармацевтичних фірм. Пацієнти знов юрбою до керівництва: «Ось моїй сусідці гарний дохтур Н. призначив йогурт, а цей не хоче. Напевно хоче зіпсувати мій шлунок!». Колеги крутили біля скроні: «Тобі що, важко призначити?».

Дружина пішла від нього, коли остаточно впевнилася, що співробітничати з фармацевтичними фірмами її чоловік не збирається. Тому коли трапився їй якийсь продувний дядько, вона схопила доньку і втекла до нього. Мало не рік жінка терпляче роз'яснювала чому його зустрічі з донькою травмують малу. Смідович довго не розумів, чим він може зашкодити дитині під час їх прогулянок парком? Він що, гепає дівчинку об гойдалку? Вони лишень прогулюються разом, батько розповідає власній доньці про бабусю, розпитує, що там у неї у дитячому садочку. Дружина пояснила, що мова йде про психологічну травму. А!.. Душевна рана — то інша справа. Він, дійсно, трохи запиячив після їхньої ретиради, але це тривало тільки півроку. До доньки він завжди приходив тверезісінький. «Так у чому травма?»- запитав він щиросердно, вдивляючись у вузенькі оченята колишньої дружини. «Травма в тому, що ти нічого їй не дав, а після спілкування з тобою вона сльозами вмивається!». «Я розумію, — похитав головою Смідович, — ти виховуєш робота: щоб не зажурився, не засміявся й не тямив, що навколо коїться…».

Сперечатися була даремно, а тут і мати заслабла. В місті його вже нічого не тримало, він здав однокімнатну квартиру, яка дісталася йому після розлучення, в оренду колегам-молодятам і виїхав до райцентру Прісне. Медичних кадрів на селі катастрофічно не вистачало, і його із задоволенням взяли на вакантне два роки місце патологоанатома (до цього хірурги за потребою самотужки анатомували). Поступово нова робота здалася вельми цікавою, а згодом він второпав, що то був порятунок. Мертві нічого не вимагають, і нехай вони не такі симпатичні, втім з ними спокійніше. Щоправда, він втратив в іміджі та байдуже. Який імідж у патологоанатома? Жахливий. Обідає поруч із трупами, неодмінно п'є, цинік яких світ не бачив. У Смідовича було все навпаки: алкоголем не зловживав, за п’ятигодинний робочий день зголодніти не встигав, а від «спілкування» з неживим матеріалом його релігійні почуття навіть зростали. Як ніхто інший він знав як чудово складена людина і при кожному розтині милувався витвором Великого Конструктора. Він не дивувався тому, що його колеги були здебільшого безбожниками, але він вражався, коли про це сповіщалось вголос. Як академік Амосов, наприклад… Шанована людина, а на кожнім кутку вихвалявся своїм атеїзмом…. Навіщо?

Смідович страждав від того, що люди не вміють цінувати свого тіла — «транспортного засобу», який уможливлює існування на Землі. Коли він розбирав людину після смерті, то з гіркотою споглядав маленьку світлу горбисту печінку й бичаче серце пияки, чорні легені й закупорені нікотином судини курця. А вигляд зморщеного, у фляках і виразках, мозку з безліччю дрібних крововиливів викликали в ньому розпач. Його дратувало, коли люди піклувалися радше про своє майно ніж про власне тіло. От взяти сусіда Миколу. Цілоденно лежить під своїм легковиком, щось там підкручує, змазує, переіначує, регулює. Затим вирачковує з-під машини, дістає з холодильника дволітрову пляшку пива і жлуктить її, незважаючи на наявність десятилітрового черева. Інший сусіда, Іван, над усе в світі любить свою хату… Все життя він її будував, перебудовував, планиця до планиці, вицяцьковував вікна та підвіконня. Таке було враження, що й спить цей Іван з дрилем під ліжком, бо днинами той струмент дзижчить з їхнього двору. З роботи прийде, не встиг попоїсти — знову дриля до рук і гайда! І додрелювався до інсульту. А інсульт від чого? Від перевтоми, перенапруження і маніакальній зацикленості на одній меті. А дядькові вже під 60 років, і усе життя з роботи — до дриля. Теперечки лежить в лікарні… Відпочиває… І сусіди спочивають…