Ірина Солодченко - Неприродний добір

Тож поховання нічого не презентує. Безсумнівно одне: це — останній спектакль, у якому «головний герой» нездатний нічого контролювати. Через це декотрі готуються заздалегідь. Купують все необхідне, аби не завдавати ближнім зайвих турбот і нібито вибачаються: винуватий, мовляв, от і доводиться обтяжувати своїми проблемами… Настановляють — не клопочіться, ніяких музик, тих не кличте, швидше на цвинтар — та й край. А інші розробляють докладний сценарій: той стоїть там, цей займається цим, а зіграйте мені мою улюблену пісню і навіть власний надгробний спіч надряпають.

Втім всіх людей на Землі поєднує острах не перед самою смертю, а перед процедурою поховання. Момент відходу, напевно, не таке вже й лячний: стан наче вихилив чарчину — і провалився. Куди — ніхто не знає. А от, що таке процедура поховання — знають всі. Це коли тебе (не останки, а саме тебе!) покладуть у дерев'яну скриню, заб'ють цвяхами й зариють у землю. І твоє тлінне тіло їстимуть хробаки. Бр-р-р-р-р….Стра-а-а-шно! Недарма деякі вважають смерть у авіакатастрофі найкращою. А чому? Бо тіло відсутнє. А нема плоті — нема і цієї жахливої процедури, де багато чого спливає прихованого, а ти лежиш як дурень і вже нічим не можеш зарадити. Так хто там оточував покійного в дні його буття? Сільська рідня, якої він так соромився?… А ось панійка якась прошивається у голови — і таємний зв'язок викривається. А за панійкою позашлюбні діти підтяглися…. І починаються суперечки: так кому покійничок надавав преференції? Шлюбна дружина відсунута од труни, родичі відштовхують новоприбулу, і це — початок другої частини марлезонського балету. Забули і про небіжчика позаяк на першому плані його таємниці й секрети, які сердешний так ретельно приховував від стороннього ока за живоття.

І човгає бідна рідня за труною під пильною увагою товариства. Горе у душі, а на думці — як всіх нагодувати. Це вже — третя частина вистави. Прабатьки аж ніяк не заповідали нам розкошів на поминальному обіді. В Україні звичайно було заведено щоб сусіди наварили каструлю капусняку, зробили кутю, напекли пиріжків, зварили компот та й годі. Та хто тепер обмежується пиріжками? І оселедчик ріжуть, і сир з ковбаскою, а на друге — картопелька гаряча і неодмінно з м'ясцем, і голубці, і салатики кришать. Частенько і солодощі з чарочкою пропонують.

Щоправда, багато хто намагається одговоритися: «Покійниця того не любила». Так що ж, що не любила, а ми за неї вип'ємо, щоб їй там земля пухом. Та від кількості випитого бідолашній не свербить і не болить. Якщо і є потойбічне життя, то кому потрібно — той вже зважив з чим жінка туди перейшла. І хоч ти каністру випий — нічим не підсобиш. А інші кажуть: «Та як не випити? Небіжчик дуже цю справу любив, то не зайве його підтримати». А деякі починають навіть співати, геть забувши, де вони є. «Нічого-нічого», — киває прихильно товариство, начебто виправдуючи співунів, — небіжчик полюбляв співи».

І от завісу спущено… Рідня сушить голову, як жити далі, а в покійного розпочався новий відлік, де й поняття «час» не існує. Всяк знає оповідку про царя, який наказав у своїй труні зробити отвір, через який він простромив свою руку задля демонстрації підданкам, що він нічого з собою не прихопив. Дійсно, власну автівку в потойбіччя не потягнеш і навіть улюблену чашку не забереш. Як же то так? Вік звікував, а взяти з собою нема чого? Звичайно є. Адже більш матеріального, ніж твоя голова нічого у світі не вигадаєш. І вислів «думка — матеріальна» не слід розуміти в тому примітивному сенсі, що мрії збуваються. Думка матеріальна тому, що ти прихопиш у інший світ себе цілком. Всі твої вчинки, всі прочитані і непрочитані книжки, міркування, думи, роздуми, безсонні ночі, сумніви, майстерність, ремесло, професію, навички — усе, що вкладав у себе. А щось і нащадкам перепаде. Дужий був — здоров'я онукам передаси. Хворів, то недуги. Знався на церковних розписах — якимись шляхами онук тебе перевершить. І скажуть про онука — удався в діда. Також потягнуться за тобою: а) спиляне на шашлики дерево; б) скалічене чуже життя; в) спричинений іншому біль; г) мильні опери, комерційна література, передача «Дім-2» якими памороки собі забивав аби тільки зайвий раз не замислитися.

А на те, щоб зібратися в останню дорогу часу неміряне надається — цілісіньке життя, довге воно чи коротке. Ціле життя, щоб міркувати, читати, придивлятися, прислухатися, працювати, здобувати навички. А для цього — от тобі п'ять почуттів: нюхай, слухай, почувай, мацай, смакуй.