Ірина Солодченко - Неприродний добір

За обідом Олегові не пилося й не їлося. Він з сумом вислуховував всі виступи й чекав на закінчення цього мученицького заходу. Справжнього тепла у промовах він не відчув. Цілковитий офіціоз… Так, була… Так, вражені… Але ніхто не сказав: «А мене Марина Дмитрівна врятувала!», «А мені вона допомогла або вивела в люди!». Ані подобини. Лише дві приятельки з часів проектного втирали хусточкою очі десь наприкінці столу й тишком ділилися одна з одною подробицями Марининого життя, яке вони знали найкраще за всіх присутніх.

Супроти Олега сидів знайомий з усіма чоловік у фіолетовій куртці, який шепотів щось далекому родичу, здається кузену тещиної братової. Олег перетворився на слух і розчув щось про чудову якість німецьких шпалер …. Перехопивши погляд чоловіка покійниці, розповсюджувач шпалер аж ніяк не зніяковів, а пересунувся поближче до однокурсників.

По закінченні обіду Ігорьок поїхав до бабусі: стара дуже просила, і відмовити їй було неможливо. Олег з Мареком пішли центральним проспектом… Вже стемніло, і крижаний північний вітер зовсім розгулявся. Дерева загрозливо розгойдувалися, струшуючи на перехожих останні зім'яті листочки. Друзі зайшли до кав'ярні і хильнули там по чарчині коньяку. Марек детально розповів про те, як наводив контакти зі швидкоокою Полінкою, і та натякнула, що її керівниця останнім часом мала багато проблем. Дарма Марек намагався з'ясувати з якого фронту надходили ті проблеми. «Мало часу, — нібито виправдувався він, — а то б дотиснув те дівча».

Та Олега турбувало лише одне: навіщо дружина поїхала в об'їзд Калинівкою, коли до дачі веде пряма ґрунтова дорога? І чому вона не протелефонувала заздалегідь і не попередила про свій приїзд? Це була загадка зі всіх загадок. І потім ця пляшка шампанського без келихів…І недосмажені відбивні. Було почуття, що вона кудись квапилася, але несподівано для самої себе, інакше б не розігрівала пательню…

Допивши коньяк, Марек делікатно запитав, чи не важко буде його приятелеві залишатися дома на самоті. Олег потис другові руку, від щирого серця подякував за допомогу, і вони розлучилися.

… Поріг своєї спорожнілої домівки він переступив пізно ввечері. Не роздягаючись і не вмикаючи світло, перейшов до зали й м’яко занурився у свій улюблений фотель перед телевізором. Довго сидів, дивлячись на освітлені вікна сусіднього будинку, де вирувало чуже життя…. Повний Місяць мовчки і підозріло споглядав за ним.

Раптом він витяг з кишені куртки стартовий пакет і відшукав там інструкцію з кодами. Серце огидно затріпотіло в передчутті чогось неприємного. На мить він завагався чи продовжувати цю витівку… Та таки ввів пін-код до телефону і діставшись до файлу «Дзвінки» виявив там лише вихідні. Вхідні зникли дочиста разом з датами… Усюди маячила та сама дата — 01.01.2007 і той самий час 00.00. Ось передостанній дзвінок «Чоловік» і останній…. Ні, два останніх… Якомусь Кирилові….

Повідомлення нічого не висвітлили. Звичайні вітання до свят, реклама та інформація з банкомату. Зарплатню Маринка, виявляється, отримувала регулярно двічі на місяць. Кожна виплата — 15 тис. грн. Кілька разів промайнули 60 тисяч гривень і навіть по 100 тисяч.

Раптом все це йому здалося малоцікавим… Яка наразі різниця хто такий Кирило? Зрозуміло, що хтось у Марини був, і він не дурень, щоб цього не помічати. Здогадувався про стан її паралельних успіхів на сердечному фронті в залежності від того, у якому гуморі вона приїздила на дачу — то радо-натхненна, то всіма й уся незадоволена…. Трохи завагався, а потім рішуче натиснув кнопку «Стерти всі», і повідомлення зникли. Але дзвінки він чомусь залишив… Кирило… Всіх на прізвище, а цей — Кирило. Чи не той хмирьониш комсомольського вигляду в чорному пальті? І видзвонювала вона йому не раз… Хто це? Хоча, хай йому чорт, швидше за все, який-небудь менеджер середньої ланки… Але ж не зізнався… Усіх розпитували, а він змовчав. А якщо зателефонувати? От затіпається Кирилко, почувши дзвінок з того світу!

Олег розрядив телефон і відклав його убік… Місяць за вікном то ховався, то знову світив крізь хмари… Чоловік підвівся, відсунув завісу. Невідривно дивився на Місяць і думав про те, що не відпустить сина до Києва. Нехай вчиться тут, на його очах… Так спокійніше… А сам він піде працювати. Куди? Та хоча б куди! Охоронцем, двірником, вантажником… Чи мало роботи у їх торговельно-промисловому місті?… Зненацька думка перевернулася… Він знову всівся у крісло. Який двірник? Чому вантажник? Він — кандидат історичних наук! Втомлений мозок вчепився в нову ідею. Чорт з тим, що у викладачів невелика платня. Вимагати зі студентів і продавати іспити він теж не збирається, в цьому немає ніяких сумнівів… Він піде до Білецького, і той не відмовить. Та старий друзяка навіть зрадіє його рішенню повернутися на кафедру! Вирішено: треба позбутися дачі та повертатися до викладацької діяльності. Хоча навіщо її позбуватися? Її можна здавати! І тоді не буде потреби вимагати у студентів хабарі. Син — ніякий не юрист… Нехай самостійно обирає свій шлях і вчиться на кого схоче. До літа най попрацює десь, допоки не зрозуміє, що йому треба…