Ірина Солодченко - Неприродний добір

…Залишок вечора був мирним і спокійним. Іменинниця мила посуд, Ігорьок утік до друзів, а чоловік з Дмитром і його дружиною-домогосподаркою сиділи в залі за столом, на якому ще залишалися коньяк і деякі наїдки. У Олега тоді був період захоплення східною філософією, і він просив її роздруковувати на роботі цілі томи тієї нісенітниці. Раз він зопалу почав зачитувати їй якісь «премудрості». Спочатку Марина терпляче слухала, але за 10 хвилин вона вже дивилася на чоловіка такими очима, що він враз схаменувся і дав її спокій назавжди.

Марина перетирала чистим м'яким рушником тарілки й посміхалася. Тихе відчуття щастя наповнило її душу… Як добре клопотатися отак по господарству. Поруч Олег про щось спокійно розмовляє із товаришем, там — синок десь побіг до друзів. Через відкриту кватирку до неї долетіло цвірінькання стрижів, які мостили собі гніздо під балконом у сусіда зверху. «Це і є щастя», — подумала вона. Витерла останню тарілку й сіла на піддатливий диван у кутку кухні. Цілий день вона куховарила, піклувалася про гостей і дуже втомилася. Дістала з холодильника недопите вино, налила собі келих… Пила потихеньку й прислухалася до бесіди у вітальні. Чоловік знову завівся на свою улюблену тему, та й нехай…

— Ось подивись, Дімон, — терпляче пояснював він другові свій світогляд, — читаю китайських древніх філософів і дивуюся. Адже до всього докумекались ще до нас. Бери, вивчай і живи. Але ж ніхто нас нічому не вчить! Народжуємося, як білий аркуш паперу, і поки осягнеш, що тут і як на цій Землі — стільки наробиш дурниць…

— А що тобі незрозуміло? — ліниво заперечував Дмитро. — Існуй, заробляй, витрачай гроші, розмножуйся — от і весь принцип.

— Та це зрозуміло! От подивися, із всієї східної філософії мене найбільше цікавить «принцип недіяння». Що ж це означає? Як його збагнути?

— Це означає, що не треба працювати, — спробувала долучитись до розмови Дмитрова дружина.

— У-у-у… Розумничка моя, — поблажливо посміхнувся Дмитро й скубнув її за повну щічку.

— Ні… Я уторопав так, — продовжував Олег, — що принцип недіяння полягає в тому, щоб не робити зайвих рухів, а приймати життя таким яке воно є….

— Я ходив у свій час на кунг-фу, — перебив його Дмитро й налив чоловікам по 100 грамів коньяку, — так нам тренер так казав: «У нашому житті виграє не найсильніший і навіть не найшвидший, а той, хто вміє використовувати зовнішні сили у своїх особистих інтересах».

— Що це за філософія, що змушує щось використовувати у своїх особистих інтересах?

— Послухай, завжди ти не вислуховуєш до кінця… Дивися, не влаштовує тебе щось — не метушися. Шукай, звідки йде зовнішнє джерело енергії. Знайшов — і використовуй енергію у своїх цілях. Штовхни камінчик, і він викличе лавину, яка тобі конче необхідна. Як той екскаваторник: не він особисто риє яму, а за нього це робить екскаватор.

Дмитро помовчав, а потім ляснув себе по чолу.

— Зараз поясню! Пам'ятаєш того, як його…ну начальника лабораторії, як він нам не підписував сертифікат відповідності на метал? Пам'ятаєш, я бігав, як підірваний за ним цілий тиждень? А потім заспокоївся, згадав, що в нього дружина — подруга однієї моєї приятельки і занурився в інші справи. А за декілька днів цей начальник лабораторії сам до мене зателефонував, і я дотепер не знаю, хто й що йому говорив, і як це вийшло.

– І до чого ж тут недіяння? Це якісь дріб'язки…

— Алік, не парься… Життя складається із дріб'язків.

— А я це інакше розумію…. Це означає, що все має йти своїм звичаєм…без зайвих рухів і відповідно до твого внутрішнього світу. Еволюційно, словом. Нічого не потрібно домагатися з наміром…

— А що в тебе не йде еволюційно? Те, що нас перебудова всіх переламала? Як у тих умовах ми мали еволюціонувати?

— Так… У тих умовах важко було еволюціонувати…

— Головне — ми вижили! А якби ми з тобою нічого не робили і ти б залишився у своєму жалюгідному інституті? Далеко б ти пішов зі своїми принципами? Моя тобі порада, Алік. Живи як всі і не забивай собі памороки.

Випили коньяк…. Дмитро на мить замислився, а потім продовжив, дивлячись чомусь у вікно.

— Хоча…знаєш, може ти й маєш рацію… я дійсно десь заступив за лінію своїми зайвими діяннями. Тоді на початку дев'яностих я загнав першу партію металу щоб вижити…Щоб купити шматок хліба. А далі …. відчуваю, щось роблю щось не так. Відчуваю, що треба зупинитися, взяти, що життя дало і тікати з цієї сфери. А тоді мені звалилося на голову не багато не мало — 300 тисяч баксів! Уявляєш? За тими цінами? Вистачило б на все життя! Купив би будиночок де-небудь у Європі й подорожував би до кінця днів. Та хто ж так робить? Ніхто… Тому що процес, Алік — важливіший над усе. А процес полягає в тому, що ти йдеш кудись щоранку, де тебе хтось чекає. Там ти на когось репетуєш, на тебе волають, ви шарпаєте одне одному нерви, а потім ти втомлений лізеш додому і це називається життям…. А ти ніколи не був у ситуації, коли тебе ніхто і ніде не чекає? Ти для промивання мозку сядь на перший-ліпший міжміський автобус і поїдь хоч куди. Поблукай цілий день вулицями незнайомого міста, позаглядай у чиїсь вікна, повдивляйся в чужі обличчя людей і відчуй, що тебе тут ніхто не знає і нікому ти тут не потрібний. А потім почни шукати де стати на ніч. Знайдеш затрапезний смердючий готель і ще гостріше відчуєш свою безпритульність. У мене так було коли я «човником» був. А пам'ятаєш, як мене в Чопі до останньої цурки обідрали, і тоді я, шибайголова, тиждень електричками додому діставався без жодної копійки. І нічого… іноді навіть пішки йшов через села… Там люди простіше, завжди шматок хліба дадуть. То в електричці жаліслива бабуся нагодує, то дід якийсь цеберку води нагрів помитись-випратись. І навіть бритву небезпечну дав поголитися. Знаєш довгу таку бритву, трофейну… Він її ще з війни зберіг.