Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

І поступово обривались ті тонкі душевні ниті, що зв'язували Майзеля з Німеччиною. Починались роки крові, голоду й висипного тифу; перед його очима вимерло ціле покоління лікарів-земців народження 1860–1870 років, і на плечі Майзеля та його молодих колег лягли нещастя великого народу, роз'єднаного внутрішньою ворожнечею, народу, який стогнав під окупацією чужинецьких військ та власних банд.

Саме в ті літа Степан Карлович остаточно позбувся останніх ілюзій щодо своїх німецьких одноплемінців. Зникла роздвоєність і непевність кенігсберзького періоду. Він на той час уже досить знав ту бундючну великоімперську шовіністичну націю, яка привела в Київ свої війська, щоб сприймати всерйоз жалюгідні запевнення в тому, що німці «приходять як наші приятелі й помічники, щоб допомогти, нам у скрутну хвилину нашого життя, й не мають наміру в будь-чому змінювати наші закони і порядки, обмежувати самостійність і суверенність нашої республіки». Він знав, чого варта самостійність під чобітьми однієї з найбільших армій світу. І тому не міг без гіркої усмішки читати звернення генерал-лейтенанта фон Клаузіса: «Ми йдемо, як товариші, а не як вороги українського народу. Мирні громадяни й селяни, які люблять порядок, можуть бути впевнені, що німецькі солдати допомагатимуть їм». А вже через два тижні, йдучи теплого квітневого дня по Великій Васильківській вулиці, він побачив, як воїни німецької дружньої армії допомагають киянам: по бруківці зі скрипом сунуло шість возів, навантажених сміттям та мотлохом. У вози були впряжені спітнілі бліді люди в цивільному. Кияни. А обіч цієї валки, весело перегукуючись, крокували німецькі конвоїри. Так, народ цей любив чистоту. Потім, ідучи в лікарню, Степан Карлович майже щодня перечитував акуратні оголошення, які розліплювались по всьому місту:

BEKANNTMACHUNG.

Folgende Personen wurden durch das deutsche Feldgericht in Kiew am 18. und 19 Juni 1918 zum Tode verurteilt, weil bei ihnen Waffen vorgefunden wurden:…

Die Urteile sind am 20. Juni 1918 durch Erschiessen vollstrekt worden.

Der Kommandierende General…

(Оголошення. Німецьким Польовим Судом у Києві 18 й 19 червня 1918 року за те, що в них знайдено зброю, засуджені на страту такі особи… Вироки 20 червня виконано. Командуючий генерал…)

Степан Карлович на той час капітально забув німецьку мову. Йому було соромно за своїх співвітчизників. І коли одного разу його вночі зупинив патруль (він ішов на виклик до хворого) й привів у комендатуру, на запитання офіцера про його національне походження, Майзель сказав:

— Українець.

На початку Вітчизняної війни він евакуювався разом із медичним інститутом до Челябінська; й хоч був шанованою людиною, доцентом, консультантом госпіталів, та всі ці роки йому здавалось, що він живе в порожнечі, що йому не вистачає повітря й що він хоче щось сказати, та не може, розтуляє рота — та голосу його не чути. І ще йому здавалось, що його щодня хльостали по щоках — завжди, коли він чув ці ненависні всім слова: німець, Німеччина, німецький. А коли повернувся до Києва, то розказала йому хатня робітниця, котра доглядала їхній дім на Куренівці, що восени сорок першого року під'їхала до їхньої садиби велика чорна легкова машина й ще дві військові машини. І вийшов із машини німецький генерал, розпитував про Степана Карловича, й казав, буцімто він, цей генерал, що є племінником Степана Карловича, дуже шкодував, що дядько виїхав разом із більшовиками в Сибір.

— Не знаю, — глухо сказав Майзель. — Інколи мені здається, що я збожеволів і безнадійно відстав од віку. А інколи навпаки — мені здається, що вік збожеволів і що тільки я — нормальна людина.

— Ну що ж, — підвівся Голуб. Він навіть не торкнувся кави. — Дозвольте ще раз подякувати вам, Степане Карловичу. Пробачте, що вас потурбував… Це ваші картини?

— Це — мої, — показав Степан Карлович. — І в тій кімнаті теж. А це, — він підвів Голуба до невеличкого пейзажу, на якому зображено було Кирилівську церкву серед снігів на тлі зимового неба, — це малював мій старший син. Загинув у сорок четвертому під Корсунь-Шевченківським. Він був капітаном медичної служби. Вчився разом із вашим Костюком на одному курсі.

…Наступного дня лабораторія, де працював Б. М. Голуб, разом із імунологами відзначала Міжнародний жіночий день. Велику кімнату прикрасили плакатами, написаними з цієї нагоди:

«Жінка — друг людини».

«Жінку не може замінити жодна електронна машина» (хтось згори дописав олівцем: «Поки що»).

На третьому плакаті було приліплено фотознімок, взятий з якогось журналу: руки, які тримають блок транзисторного радіоприймача — переплетення дротиків та діодів. Під фотознімком напис: «Жіноча душа — річ складна».