Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Чи відомі авторові «Нового канону» пророчі слова Льва Толстого: «Різниця між людьми, що вірують у релігію й науку, лише та, що одні вірять у стару мудрість, брехню якої вже розвінчано, а другі — в нову, брехню якої ще не розвінчано… А між тим марновірства в тому, що зветься наукою, навряд чи менше, ніж у тому, що зветься релігією. Різниця лише в тому, що одне — марновірство минулого, друге — марновірство сучасного».

І чи не час уже авторові, людині безумовно здібній, відновитись від такої «науки», яка, створюючи ілюзію прогресу, руху вперед, насправді є кроком назад, до духовного поневолення й морального падіння людини.

Професор, заслужений діяч науки, доктор медичних наук С. К. Майзель ».

— Ну що ж, — сказав Голуб неприємно деренчливим голосом, — дякую вам, Степане Карловичу.

— Нема за що, — сказав Майзель. — Коньячку вип'єте?

— Непитущий, дякую.

Майзель добродушно пожував повітря.

— Я знаю, вам неприємно. Ви людина честолюбна, вам це особливо неприємно. Тим паче, що я навмисне загострив певні моменти, щоб показати, до чого можна дійти, вдаючись до вашої логіки.

— А чому ви не припускаєте можливість програмування доброти та моральних принципів? Все залежить від алгоритмів. Чому ви думаєте, що електронна машина завжди буде жорстока й бездушна? А якщо раптом вона осягне, що вона — смертна? Якщо прийде до неї страх смерті? Власної електронної смерті?

— Тоді вона перестане бути машиною. Тоді, у вашому розумінні, вона буде так само ненадійна, як і людина. Адже ви не вірите в людину, правда, не вірите? Скажіть відверто.

— Людина часто помиляється, — сказав Голуб. — Коли вона помиляється в дрібних побутових справах, це не страшно. Гірше, коли людина помиляється, керуючи державою, чи космічною ракетою, чи проводячи операцію на серці.. Ось для чого нам потрібна машина. Щоб не помилятися. Щоб врятувати людей від багатьох нещасть, в які можуть втягти їх так звані добрі люди. А щодо гуманізму, Степане Карловичу, то це теж дуже непевна річ. Незмінних принципів у цьому світі немає. Все міняється залежно від конкретних історичних обставин. Ось у Славуті стоїть пам'ятник головному лікарю районної лікарні. Він був партизаном. Мені розказували, що він саджав висипнотифозних вошей на своїх медсестер, які перехворіла на тиф. Ті йшли на танці до німців. Там стояла авіаційна дивізія. Вони там такий спалах висипного тифу викликали — кажуть, майже всі офіцери покотом лежали. Гуманно? Ні. По-джентльменськи? Ні. А скільки нашим солдатам він життів урятував, той лікар?

…Інколи перед Степаном Карловичем поставало болюче питання: хто він? Німець чи українець? Батько вперто звав його Стефаном, мати Степанком. Дві мови змалку переплелись, в його свідомості — важка й безпомилкова ретельність надзвичайно довгих німецьких слів, на зразок Magenschleimhautentzündungsheilverfahrensweise [9] 9 Метод лікування запалення слизової оболонки шлунка. , які здавались йому поїздами, складеними з багатьох вагонів, і м'якість української мови — веселі барви Богуславського ярмарку, куди Степан їздив разом із матір'ю, гомін великого юрбища, синява небес — мова для радості, мова для матерів, що пестять немовлят, мова для закоханих, мова курних шляхів і глинобитних хаток, спокійна мова роботящих людей, мова лінивих літніх вечорів, коли над ставками згасає запилюжене сонце й коні, що повільно входять у воду, стають червоно-золоті, темно-червоні, червоно-чорні… Німецька мова — для абстракцій, для потойбічних світів, для того, чого не бачиш і не можеш помацати руками, а вкраїнська мова — для того, щоб осягнути всі барви світу, всю плотську реальність землі, соломи, глини, стерні, зерна. Та потім, коли Степан Карлович вчився в Кенігсберзькому університеті, відбулося чудесне переміщення — німецька мова впала з небес на землю: бруківка, вулиця, анатомічний театр, де трупи в формаліні, хліб, візники, кондуктори з грізно закрученими вусами, проститутки в довгих платтях, пиво в важких глиняних кухлях, смажена, заплила салом ковбаса — все це стало німецьким, матеріальним, буденним, натомість виникали в пам'яті українські слова якогось високого смислу, цими словами можна було окреслити найневизначеніші поняття: весь секрет полягав не так у словах, як у їхніх зчепленнях і повторах, у магічному ритмі тої далекої мови, в сплесках і паузах, у колах і спіралях, що виникали в пам'яті, наче на поверхні води, виникали, розходились і згасали. Слова мовби розтоплювались в алхімічному тиглі; зникали формальні заскорузлі словесні оболонки, і вивільнялась внутрішня прихована енергія мови, — й це вже не були слова, лише сама туга за милим Києвом, за Богуславом, за тою землею, де він народився. І чомусь спадали на пам'ять рядки Шевченка: «За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі…»