Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Автор «Нового канону» намагається скомпрометувати основні моральні принципи, на яких стоїть, стояла й стоятиме медицина всіх часів і народів: відданість людям, доброту та гуманне ставлення до всіх без винятку хворих Б. М. Голуб зводить наклеп на лікарів минулого, зневажливо пишучи, що «брехливий міф про їхню месіанську діяльність» нібито негативно вилинув на сучасних лікарів. Завжди, в усі часи, за всіх обставин історії лікарі (за винятком окремих злочинців) були носіями добра й світла, бо самою долею вони були поставлені біля джерел людських страждань як янголи порятунку й надії — і в цьому полягає корінна відмінність професії лікаря од усіх інших професій світу. Саме через це ті, хто мав покликання до філантропічної діяльності, ставали лікарями, й цей потяг до добра завжди незмінно залишався однією з найбільших чеснот медицини. Б. М. Голуб, який так хизується своєю поінформованістю з різних галузей медицини, свідомо замовчує ту велику духовну спадщину самовідданості й самопожертви, що її лишили по собі лікарі минулого, котрі підходили до хворого не з мертвою логікою запрограмованих діагностичних автоматів, а з відкритим серцем та чистою душею, яка чуло реагує на всі болі і нещастя світу. Я не повторюватиму колишньому студенту Київського медичного інституту добре знані йому розповіді про діяльність М. І. Пирогова (котрого він згадав тільки як реєстратора тілесних тортур) чи Т. Г. Яновського; якщо Б. М. Голуб залишився байдужим до їхніх доль, якщо його не схвилював приклад їхнього світлого життя, то в цьому винні, мабуть, ми — викладачі й професори. «Новий канон» — документ, який свідчить не тільки про автора, а й про нас, про жахливі недоліки нашої виховної роботи.

Хочу нагадати авторові «Нового канону» деякі маловідомі факти, взяті з тих самих джерел, до яких залюбки звертається Б. М. Голуб.

«Паризька Медична Академія присудила вперше премію імені покійного проф. Henri Huchard за медичну самовідданість пам'яті доктора Jean Clunet та його вдові. Clunet, здобувши медичну освіту, примусив говорити про себе своїми експериментальними дослідженнями та патологоанатомічним вивченням ендокринних залоз. У 1914 р. лікарем 322 піхотного полку він бере участь у великих боях та відступах — під ним убито трьох коней, він перепливає ріку Ен та захищає поранених із риском для життя. Потім його посилають на схід на транспорті «Provence», який підривається на міні, поставленій з підводного човна. Через півгодини пароплав тоне. Доктор кидається вплав до плоту на відстані 200 метрів, притягує його, підбирає 17 чоловік, бере на себе командування цим плотом, віддає свій одяг тим, хто роздягнувся, щоб краще було плисти, виловлює з води хліб та пляшки з вином. Через 14 годин потерпілі були підібрані міноносцем. Ледве переодягнувшись, Clunet починає перев'язувати поранених, підібраних тим самим міноносцем. У Корфу, куди його висаджують, він тяжко захворює на дизентерію, що примушує його повернутись до Франції, де він довідується про смерть свого єдиного сина. Ледве одужавши, відправляється до Румунії, де лютує висипний тиф. Щойно приїхав до Бухареста й відкрив госпіталь, як одержує наказ через 3 години евакуювати його, бо німці наступають. Він та його дружина відмовляються їхати спеціальним поїздом і їдуть зі своїми пораненими. Дружина стає пралею в госпіталі, коли штатні пралі відмовляються. Він захворює на висипний тиф і вмирає на 35 році життя».

Чи не доктора Клюне мав на увазі Б. М. Голуб, коли писав, що «романтика — цей архаїчний, розхристаний спадок XVIII–XIX століть — отруює й сьогодні свідомість лікарів?» Чи, може, він мав на увазі повідомлення про загибель 13 вересня 1917 року російського ескадреного міноносця «Охотник»: через обмеженість місць на шлюпках, вся бойова зміна команди та всі офіцери — а серед них й лікар Смирнов — добровільно, відмовились від шансу на порятунок і лишились на тонучому судні. Виходячи з раціональної теорії Голуба про нерівнозначність людей, насамперед треба було б рятувати осіб із вищим коефіцієнтом інтелектуальності.

І от, нарешті, ми торкнулись найстрашнішої та найнебезпечнішої теми розумувань автора «Нового канону»: поділу людей на категорії, науковому проголошенню їхньої нерівності, яка має визначатись не природою чи натуральним бігом життєвих подій, а купкою вчених, головним знаряддям котрих є власна спотворена логіка та сумнівні підрахунки на лічильних машинах. Б. М. Голубу здається, що він збагнув істину в її останній інстанції, створивши універсальну формулу людини. Який жахливий, примітивний, облудний раціоналізм!