Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Я не знаю, — сказав Костюк, — чи варто витрачати гроші на пам'ятник, як пропонував тут поет Ярчук. Краще кілька дитячих садків збудувати. Нам треба звільняти жінок від тисяч побутових турбот. Ми провели в нашій клініці соціологічне дослідження: в середньому кожна жінка витрачає на всякі домашні справи — покупку продуктів, готування обіду та інше — по три-чотири години в день. Нам треба цінити й шанувати жінку, бо чого ми варті без неї? Величезним історичним досягненням Радянської влади є розкріпачення жінок. Особливо добре це розуміємо ми, лікарі. Хто був на війні, той знає, що наші госпіталі тримались на жінках. Та й зараз наша клініка нічого не була б варта без жінок. Але звільнивши жінку, надавши їй рівні з чоловіком права, ми інколи забуваємо, що вона — все ж таки жінка. Ми садовимо її на трактор, забуваючи, що вібрація дуже шкідливо впливає на організм жінки. Та що там трактор! Ось коло нашої клініки копають рівчаки для труб — і мені соромно проходити повз ці рівчаки. Бо чоловік-бригадир походжає, руки в кишенях, морда ледь не лусне, командує собі, а жінки землю копають. І ще одне. Маріє Олександрівно, ви були в нашому інституті. А внизу, коло мостів, магазин бачили?

— Так, — невпевнено сказала Чуєва.

— Навпроти того магазину поставили лоток. Скляний, модерний. Мало їм магазину. В тому лотку з самого ранку продають горілку й вино на розлив. Я, коли йду на роботу, завжди бачу натовп мужиків, які зрання набираються. Вино продає здоровий парубок. Це чортзна-що таке! Я прошу вас вжити заходів. Позакривайте всі забігайлівки — і це буде найкращий подарунок жінкам. І взагалі — давайте менше виголошувати гарних слів. Й пам'ятаймо слова Леніна, котрий казав, що кращий спосіб зустріти ювілей — сконцентрувати свою увагу на невирішених питаннях. Мій ідеал, як хірурга: ніколи не оперувати жінок. Не бачити хворих жіночих сердець. Давайте допомагати жінці — де можна й чим можна.

Він здивувався, коли почув, як довго й гаряче аплодують йому незнайомі люди в цьому залі. Тут сиділи переважно жінки з навколишніх підприємств, скромно одягнені, з простими обличчями. Була в оплесках і поглядах цих жінок велика доброта. Саме так: доброта, він безпомилково відчув це.

Коли закінчилась урочиста частина, Костюк підійшов до Ярчука. Той замислено одягався, замотуючи горло шерстяним шарфом.

— Ви на мене не ображаєтеся? — спитав Костюк.

— Ні, — сказав той, і вигляд у нього знову був похмурий, і Костюк побачив гіркі зморшки в куточках губ. — Ми говорили про одне й те ж. Тільки різні системи переказу думок.

— Чому українці так люблять гучні слова? — спитав Костюк.

— Кожна мова має свої іманентні закони, які формують світогляд людей… їхні уподобання. Наша мова — це мова людей лагідних, співучих, поетичних. Вона не терпить брутальності й знедуховленого прозаїзму. Так, як не терпить цього наш народ.

— Дивно, — сказав Костюк, — я завжди вважав себе українцем. До речі, а як бути з Шевченком і Стефаником? Чи вважаєте їх за українців?

Богдан Ярчук насмішкувато подивився на Костюка, надягнув берет, звів комір куртки.

— Так, — сказав чемно, — в історичній літературі існує припущення, що вони українці.

— І на тому спасибі, — сказав Костюк. — Якщо буде бажання, приходьте до мене, поговоримо. Тільки подзвоніть заздалегідь.

У фойє його чекала одягнена Валентина. Він торкнувся рукою її мокрого хутра.

— Знаєш, — сказав він, — інколи мені здається, що ти мене кохаєш.

— Тобі тільки здається, — весело відповіла вона.

— Звідки ти взнала, що я хочу піти звідси? Й одяглась?

— Телепатія.

Вони вийшли на вулицю, й Костюк побачив, що на них з цікавістю поглядають люди, які стояли на сходинках перед палацом. На місто впав туман. Навколо автомобільних вогнів утворювалося сяйво.

— Я стаю популярною людиною, — сказав він.

— Так, — підтвердила Валентина, — ще кілька таких промов — і тебе нікуди не запрошуватимуть.

— А що я такого сказав?

— Даремно ти так Ярчука спалив. Він гарний поет. Його промова — як квітка. А ти приставив до неї сірники. Й вона згоріла. Бо вона паперова. Але й за це я тебе кохаю. За те, що ти такий страшний раціоналіст. Кохаю. Дуже кохаю.

Вони трохи відійшли вбік від палацу — туди, де стояв Валентинин «Москвич», — і він поцілував її. Побачив, як здивовано зиркнули на нього якісь молоді хлопці, що бігли до тролейбуса, несучи спортивні сумки, в яких виблискували пляшки з горілкою.

— У тебе очі круглі, — сказав він. — Дуже круглі очі. І ніс бараболею.