Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

О п'ятій годині Костюк мав виступити на районному вечорі, присвяченому Міжнародному жіночому дню: дзвонили з райкому, просили виступити. Вони умовилися з Валентиною, що вона прийде на цей вечір.

Він знову зітхнув. Бачив її не так часто, як хотілося б, із Сергієм теж бачився зрідка — хлопець живе своїм життям; якісь друзі ходять до нього, дівчата, влаштовують танцюльки, а хто вони — невідомо.

У кабінет несміливо зазирнула Божена Йосипівна.

— Андрію Петровичу, пробачте. З вами хоче поговорити Максимов із сьомої палати.

— Зараз.

У палаті нікого, крім Максимова, не було. Курінний пішов дзвонити в районне відділення міліції до Мишка, щоб той організував із колгоспу машину, Рязанцев отримував довідки, а Дахно десь заливав медсестрі Кірі про свої любовні пригоди в Італії.

— Я хочу сказати вам кілька слів, — похмуро мовив Максимов.

— Кажіть.

— Будемо говорити відверто. Не люблю я всяких антимоній. Я знаю, що скоро зіграю в ящик. З чотирма інфарктами довго не протягнеш.

Костюк промовчав.

— Але мені ось так треба прожити хоч три місяці, — провів Максимов по горлу рукою. — І я прошу: подаруйте мені ці три місяці. Зробіть що завгодно: пластмасове серце чи мотор від мотоцикла вставте — аби воно билося. Більше я не прошу. Тільки три місяці.

— Навіщо вам саме три місяці?

Нікого в палаті, крім Максимова й Костюка, не було. Сонлива тиша стояла в клініці (сьогодні був неопераційний день). Ніхто не бігав за Костюком, не тицяв на підпис якісь папірці. Ніхто сьогодні не помер уночі, й ніхто наче не збирався цього робити вдень, а навпаки — Костюк дозволив повиписувати багатьох із клініки, бо хотіли на свято бути дома й не було чого лежати їм у клініці, нудитись. Це гарний день, коли нічого не відбувається в клініці.

День без надзвичайних подій.

— Бачите, — сказав Максимов. — Справа в тому, що я спортсмен. Професійний спортсмен. Все життя грав у футбол.

— Знаю, — сказав Костюк. — Я бачив вас і до війни, й коли ви грали з німецькою командою.

— Ви були в сорок другому в Києві? — здивувався Максимов.

— Був.

— Після війни я перевівся. Серце, як ганчірка. Навіть не міг виступати в команді ветеранів. Став тренером. Середнім тренером — із тих, знаєте, що їздять по обласних містах із поганенькими командами. Собаче життя. Готелі, гуртожитки, хлопці, як правило, до спорту ставляться несерйозно, п'ють. А коли команда починає програвати — хто винен? Тренер. І тренера женуть, як собаку. Ну, а коли почалося це, — він пальцями торкнувся грудей, — то я й зовсім вийшов у тираж. Нема більше Максимова. Є інвалід Максимов, який дивиться матчі по телевізору. Та й то жінка боїться, щоб не вмер під час матчу, бо й таке, кажуть, буває.

— Буває.

— Ну от. Але в мене є син. Ігор Максимов.

— Це ваш син?.. — спитав Костюк. — Стрибун у висоту?..

— Так. Він хоче побити рекорд Брумеля. Він може стати найкращим стрибуном світу. Коли я дивлюсь на нього, згадую себе. В мене теж була стрибучість непогана… Ноги міцні. Через три місяці — першість Європи. Ігор має туди їхати. Він повинен стати чемпіоном. Я не можу зараз померти — розумієте? Не можу. Бо якщо я помру, все полетить шкереберть. Буде порушено режим тренувань, і він програє. Або його зовсім не візьмуть у збірну.

«Від цього не програють першість Європи», — подумав Костюк. Максимов перебільшує значення своєї смерті. Костюк пригадав одного з найкращих молодих футболістів країни, в якого у розпалі сезону помер батько. Вже через кілька днів після похорону хлопець показував блискучу гру.

— З вами питання не вирішене. Тепер ми якраз вами займаємось. Треба ще провести деякі дослідження. Не виключено, що ми запропонуємо вам операцію.

— Я готовий. Хоч сьогодні.

— Дуже складну операцію.

— Я везучий, — сказав Максимов і пригадав концтабір на Сирці. — Проскочу.

— Через кілька днів я вам скажу.

— Дякую. Я знаю, що це за операція.

— Не боїтесь?

— Боюсь. Але вірю, що проскочу. Аби добре серце. Таке, як у мене в молодості.

— Постараємось підібрати добре серце, — всміхнувся Костюк. — Але поки це попередня розмова. Ми будемо радитись.

Зайшовши в кабінет, Костюк витяг із шухляди пляшечку з валокордином. Відкоркував, перевернув догори дном і почав спостерігати, як повільно спадають у склянку з вузького отвору бурі краплини. Додав води й випив, скривившись, цю гіркувато-м'ятну рідину.

…Дню цьому, здавалось, не буде кінця. АШК працював нормально, й Костюк подумав, що хоч один етап підготовки до трансплантації завершено; Боря Голуб був у поганому гуморі, мовчазний і ніяк не зреагував на повідомлення про те, що Курінний відмовився від пересадки. Дисертація розчарувала Костюка, бо принципово нового в ній не було: старенький дідусь, у якого руки тремтіли, як у школяра, вирішив успішно закінчити своє життя з дипломом доктора наук. У цій дисертації було багато поту й мало думок. Це була дисертація, народжена, як сказав би Голуб, під знаком Міцної Сідниці. На засіданні Костюк зустрівся з Майзелем. Вони поздоровкались, як найліпші друзі: так вимагав обов'язковий ритуал засідань вченої ради. Костюк взяв потихеньку в секретарки бюлетень, проголосував «за» (чомусь шкода йому стало цього лякливого дідугана, який все життя просидів у лабораторії, чесно пересіваючи свої стафілококи), віддав бюлетень і пішов собі геть.