Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Сірий дощовий день на бульварі Шевченка, дощ швидко з'їдає залишки снігу, сірий, з вологим вітром день, чавунна огорожа й гойдливі вершки тополь, багато молоді юрмиться коло світло-жовтого університетського корпусу — славнозвісного будинку колишньої 1-ї класичної гімназії імені імператора Олександра… Передсвяткове збудження відчувається в місті; важкою червоно-фіолетовою барвою наливається колонада головного університетського корпусу; Костюк подумав, що навіть коли помре, то все одно залишиться в цьому місті, бо має право на це, бо тут народився, — саме в цьому місті хоче померти і залишитись тут, серед дерев Шевченкового парку, недалеко від клінік медичного інституту, де минула його молодість, недалеко від свого дому, на якому колись висіла емальована табличка з написом:

Доцент П. Г. Костюк.

Дитячі хвороби.

І залишився в його пам'яті батько — високий мужчина з сивими козацькими вусами, котрий сидить за роялем, акомпанує, а мама співає арію Баттерфляй. Мама гарно співала, молода ще тоді й красива. «Скоро день настанет, пройдет и наше горе…» Все пройшло, проминуло, пролетіло, — і ось березневий дощовий день, і черги на таксі, і черги коло телефонів-автоматів, і черги в парфюмерних магазинах — всі кудись хочуть поїхати, комусь подзвонити, комусь купити подарунок, а ти йдеш по бульвару Шевченка, і нікому до тебе нема діла, й тобі однаково — ти не почуваєшся чужим, бо це місто — твій кисень, ти ним дихаєш, і цим містом дихали твої батьки й дихатимуть твої діти.

Районний палац піонерів був щойно збудований на околиці міста, де нічого від Києва не лишилось — ні пагорбів, ні старих дерев, ні ампірних будиночків, усе нове, все таке, як усюди — від Ташкента до Архангельська: нові споруди, простір, рівні проспекти та далекі дими над заводами. При вході стояли чемні молоді люди й давали жінкам гілки живих квітів. Костюк прийшов рівно о п'ятій — у фойє Валентини не було. Він хотів зазирнути в зал, може, вона там, але тут підійшла до нього Марія Олександрівна Чуєва, секретарка райкому, й повела його в кімнату президії. Там було багато народу, Костюк почав з усіма знайомитись, невдовзі їх повели на сцену й посадовили за стіл президії. Лише тоді Костюк побачив Валентину. Сиділа в останньому ряду на підвищенні. Вона була сама в ряду. Здаля здавалась дівчинкою, що випадково потрапила на збори дорослих людей. «Ох ти моє малятко», — подумав Костюк.

Вечір був не стандартний — не виголошувалась на ньому обов'язкова годинна доповідь з цифрами, а просто — жінок вітали мужчини. Першим говорив паровозний машиніст, який сказав, що в нього шестеро дочок і це показує, що він розуміє, яку роль відіграють у житті жінки, і що всім — матерям, сестрам, дочкам — складає він у цей день поздоровлення, але все ж непогано було б запровадити міжнародний чоловічий день. Всі сміялись, і Костюк подумав, що цей машиніст — дуже симпатична людина. Потім Чуєва надала слово поетові Богдану Ярчуку. Костюк чув це прізвище. На трибуну вийшла худа лобата людина в окулярах із досить похмурим виглядом обличчя; лише потім, коли Ярчук усміхнувся, Костюк побачив, що в нього ще дуже молоде обличчя, й усмішка соромлива, і нема в ньому ніякої похмурості.

— Поставте пам'ятник жінці, — сказав Ярчук. — Поставте пам'ятник серед степу, віддаля од осель, наодинці з гомоном трав. Поставте пам'ятник моїй односельчанці Марії Ткачук, яка загинула в полі, затуляючи дітей своїм тілом від німецьких куль. Поставте пам'ятник Надії Якименко, котра впряглася в плуг у сорок шостому голодному році й нагодувала хлібом дітей твоїх, Україно. Поставте пам'ятник матерям нашим, безсонним їхнім ночам, їхнім сльозам та турботам. Поставте пам'ятник коханню: вибудуйте його зі співу птахів, з найміцнішого граніту, з хмар та світанків, із квітів і сталі. Поставте пам'ятник жінці. Поставте пам'ятник тим, хто сидить у цьому залі, тим, хто вже не прийде на наше свято, й тим, хто ще народиться. І хай буде це найдорожчий, найвищий пам'ятник у світі — пам'ятник переможній силі жіночої краси і любові.

Ярчуку довго аплодували. Настала черга Костюка.

Костюк повільно вийшов на трибуну — він не готувався до цього вечора, за весь день не було навіть часу подумати, що сказати цим людям.

Що сказати? Він уявив обличчя матері Шурика Соломка, її намоклий каптур, її темні, згаслі очі. Він почув голос своєї матері — її чисте сопрано, почув голос Баттерфляй: «Скоро день настанет, пройдет и наше горе…» Він згадав Світланку, й потім біль пронизав його, коли згадав дружину, яка вже не прийде на це свято, й він побачив Валентину, яка сиділа в останньому ряду, не зводячи з нього очей, — і він подумав про те, як дивно, що всі вони вміщаються поруч, різні люди й різні жінки, існують поруч у його свідомості, і що вони — незнайомі в житті — розмовляють поміж собою, наче давно знають одна одну. Та хіба скажеш про це, коли стоїш на трибуні, коли відомо, що ти хірург і що твоє покликання на цьому вечері — виконати певну суспільно-виховну функцію?