Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Костюк, як тільки-но вийшов Рязанцев, покликав до себе Божену Йосипівну. Вона прибігла, захекана, з переляканим обличчям. Костюка вона боялась, як вогню.

— Божено Йосипівно, ви який інститут скінчили?

— Київський, — відповіла вона, не розуміючи, про що йдеться.

— Ні, я питаю — медичний чи ветеринарний? — різко сказав Костюк.

— Медичний… А що таке?

— Шкода. Бо якби ветеринарний — робили б кастрацію поросят. Заробляли б великі гроші. І людей би не чіпали.

— Що сталось… Андрію Петровичу?

— Якого біса ви прийняли у клініку цього Рязанцева з сьомої палати? Ви що — не бачите, що це не наш хворий?

— Не я його приймала, — почала виправдовуватись Божена Йосипівна. — Його поклав завідувач відділення.

— Це непорядок, — гостро сказав Костюк. — У нас справжні хворі своєї черги чекають, а ми беремо чортзна-що. Я вас попереджаю,

— Добре, Андрію Петровичу. Я зважу, Андрію Петровичу.

— Я хочу поговорити з Курінним. Приведіть його або привезіть, якщо не може ходити.

— Зараз, Андрію Петровичу.

Божена Йосипівна мала такі ж здібності до хірургії, як Костюк до балетного мистецтва; але в неї, як і в тисяч інших лікарів, ніхто ніколи не питав про здібності, а просто дали диплом, коли здала вона державні іспити, й сказали: йди, працюй. Між тим, у товстій, добрій Божені Йосипівні гинула блискуча домогосподарка, мати щонайменше як п'ятьох дітей. А насправді ж мала вона тільки одну доцю, та й тій не могла приділити хоч трохи часу, бо закінчувала дисертацію. Колись соціологи підрахують, скількох ненароджених дітей позбулось людство внаслідок згубної звички жінок писати дисертації — й тоді шкідливість цієї звички визначиться надто ясно: на одній чаші терезів будуть недоглянуті діти, недолюблені чоловіки, недосягнений родинний лад, а на другій — закурені порохом, нікому не потрібні томи в коричневих палітурках, муки компілятивних літературних оглядів, безпорадність таблиць, заплутаність методик, — весь той пісок науки, з якою майже ніколи не висіваються зерна істини.

«Жінка як жінка, — подумав Костюк. — Якби я схотів вигнати її — це важко було б зробити: вона справляється зі своїми обов'язками… Краще б сиділа дома, маринувала огірки».

Він не знав, що Божена Йосипівна була, може, кращою лікаркою, ніж ті визначні спеціалісти, що оточували Костюка, бо вона знала, які слова треба сказати хворому, який вмирає вночі, коли сила життя слабне, коли згасає якась свічечка, запалена всередині людини. Божена Йосипівна під час нічних чергувань не спала в ординаторській, чекаючи, коли покличуть її дивитись на агонію, а сиділа коло ліжка такої людини й говорила слова, які говорять хворій дитині — такі наївні й бабські слова, такі далекі від усякої науки, що аж соромилась вона їх, не хотіла, щоб чули їх медсестри. Не одну душу розрадила вона тими словами перед останнім подихом.

Не знав цього Костюк.

У кабінет повільно, важко відсапуючись, зайшов Курінний, підтримуваний Боженою Йосипівною. Він цікаво озирався, бо вперше ступив у кабінет людини, про яку так багато наслухався в лікарні. Подумав, що в цього високого чолов'яги дуже серйозний вигляд — як у секретаря їхнього райвиконкому Онопрієнка, ще й серйозніший, тільки от зачіска підкачала — наче в урки, що по амністії з табору повернувся, непрофесорська зачіска, факт. А кабінет бідненький. Навіть у їхнього голови колгоспу кабінет куди кращий. По-перше, в Спиридона Матвійовича сріблом по стіні накат пущено; по-друге, стоїть у нього в кабінеті приймач Мінського радіозаводу; хоч і не працює, а все ж красиво; потім коло вікна в діжці стоїть лимонне дерево; лимони, щоправда, не ростуть, але Максим Якович якось упевнився, що дерево — таки лимонне: на одній нараді сів поруч і відщипнув листячко, розтер його в пальцях, як м'яту, й понюхав: відчув ніжно-гіркий запах лимона; опріч усього, на стіні в кабінеті Спиридона Матвійовича висить кольорова картина «Село Млини в 1970 році», написана ще років десять тому, коли збирались робити з Млинів агромісто. Гарна картина, тільки подерта в одному кутку.

Божена Йосипівна вийшла, а Костюк всадовив Курінного на дивані й сам сів поруч. Спиридон Матвійович так не робив: перед його столом стояв довгий стіл, вкритий червоним крамом, стояли стільці, й коли хто заходив, Спиридон Матвійович, який взимку мав звичай сидіти у кабінеті в пальті й шапці, вказував пальцем, куди сісти, без всяких церемоній.

— Ну що ж, Максиме Яковичу, — сказав Костюк. — Будемо говорити відверто. Вам треба робити операцію. Інакше…