Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Костюк сидів у фельдшерському халаті (в уяві Рязанцева фельдшерським був халат, який запинався ззаду), не видно було білосніжної сорочки з краваткою. На ногах домашні капці. Сидів перед екраном негатоскопа, що світився, — розглядав велику рентгенограму, на якій тінню просвічувалось чиєсь серце й ребра.

— Зачекайте, — кинув Рязанцеву, й той подумав, що не схожий Костюк на справжнього професора — хіба що тільки ростом вийшов у професори. Згадав, як приймав його професор Майзель — то таки справжній професор: як хрустів накрохмалений, халат, як велично торкався до тіла Рязанцева м'якими руками, який у нього кабінет, де висять портрети визначних вчених у старомодних сюртуках, як слухав Рязанцева спочатку дерев'яною трубочкою, а потім і вухом, притулившись теплою щокою до грудей Павла Никаноровича, якому було приємно, що знаменитий професор не гидує ним, а прикладає вухо до його серця, і, звичайно, так можна краще почути, що діється в серці, ніж через усі ці гумові прилади. І сподобалось Павлу Никаноровичу, як потім мив руки професор Майзель душистим милом, а санітарка тримала напоготові білосніжний рушник. Усе було солідно, урочисто, неметушливо. Не було в Майзеля тої різкості й швидкості, яку запримітив Павло Никанорович у Костюка.

— Я вас слухаю, — байдуже кинув Костюк, не відриваючи погляду від «екрана негатоскопа.

— От-от, — гірко сказав Рязанцев. — Я усім теж так казав: я вас слухаю. Таким самим тоном. А сам у цей час думав про службові справи. Поки серце не відмовило.

— Я слухаю, — повернувся до нього Костюк. В його нього погляді був подив. — Уважно слухаю.

Павло Никанорович відчув велике хвилювання,

Сказав — як кинувся з моста у воду:

— Я прошу пересадити мені серце. Я згоден.

— Ого, — звузились очі в Костюка.

— Я знаю все, — гарячково мовив Рязанцев. — Знаю, що перша операція може бути невдала. Знаю, що можу вмерти. Але я вам вірю. Я знаю, що ви готуєтесь до пересадки. І я прошу…

Чого добивався він? Куди штовхала його та безсонна ніч, те безнадійне відчуття загубленості в цьому світі, у вузьких вуличках життя, та самотність нікому не потрібної сталевої кульки, що наближається до борту? Чи, може, потрібна була йому газетна слава, розголос на всю країну, піднесення над мільйонами людей, над їхніми звичайними долями й турботами, над звичайністю їхніх існувань, яка здавалася зараз йому чимось неприродним і ненормальним. Чи, може, була це відповідь на поклик смерті — голос інстинкту, який так гостро відчувають тварини: краще зараз, ніж потім. Краще в такий спосіб, ніж повільне конання зруйнованого тіла. Чи розумів, що ця мить зробила його людиною, і чи знав він, як довго триватиме його людське існування? Хвилину, дві чи вічність? Павлу Никаноровичу чомусь пригадалось, як приходив він на кухню вночі — випити мінеральної води чи компоту, який так гарно готувала його Льоля, — і як у раковині повзали таргани. Він пускав воду з крана, підставляв долоню й спрямовував струмінь води на тарганів. Вони розбігалися в усі боки, борсались, переверталися зі спини на черевце, сукали ніжками, вперто намагались вискочити по слизькій стінці раковини в безпечне місце, але холодний потік води змивав їх, і вони провалювались у темряву каналізаційних труб, а Павло Никанорович, як зачарований, дивився на цю мініатюрну модель вселенського потопу; і коли якийсь спритний тарган усе ж таки відчайдушно видирався нагору, рятуючи своє життя, Павло Никанорович не переслідував його; дарував йому ще кілька днів існування, аж поки тарган не надибає на борну кислоту чи хлорофос у численних приманках, які так уміло розставляла по квартирі жовтоока його дружина Льоля Рязанцева. Павло Никанорович в усьому любив справедливість.

— Я не збираюсь вам пересаджувати серце, — неприязно сказав Костюк.

— Я так і знав, — розпачливо мовив Рязанцев. — У мене інтуїція. Я відчув це на сьогоднішньому обході. Але я прошу вас усе ж таки мені пересадити. Саме мені — й нікому іншому.

— Чому це вам?

— Ви повинні врахувати не тільки стан мого здоров'я, — сказав Рязанцев — в його тоні була та найвища переконаність, яка жене людей на вогнища заради ідеї, — але й інші дані. Мою біографію, мою професію, посаду. На пересадку треба добирати кандидатів, як на політ у космос. Усе треба зважити. Адже про цих людей потім писатиме преса… І в нас, і за кордоном.

«Це маніяк, — подумав Костюк. — Небезпечний маніях. Герострат. Тільки замість храму Артеміди він хоче спалити власне серце. У нього погляд маніяка. Цей напне на грудях, ця брезкла пика і свинцевий погляд. Гарненькі хворі лежать у мене».