Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Забудьте про ваші службові чи якісь інші привілеї, — сказав Костюк, не приховуючи роздратування. — У нашій клініці існує одна ієрархія: ієрархія здоров'я.

— Слушно, слушно! — вигукнув Рязанцев. — Ви мене просто не так зрозуміли. Я не намагався використати своє службове становище. Боронь боже. Але я хочу, щоб пересадка створила прецедент, дала надію для тисяч таких самих, як я. Для бійців кабінетного фронту.

Костюк устав, пройшовся по кабінету. Наблизився до столу і чомусь поправив скульптуру: сталеві руки тримають сталеве серце.

Запалив сигарету.

Його треба відправити в лікарню імені Павлова, Хай прикрашає пейзаж коло Кирилівської церкви. Хоч як намагався Костюк утримати в таємниці план пересадки, — нічого з цього не вийшло. Завтра прийде до мене делегація піонерів 131-ї середньої школи, запропонує свої послуги в справі пересадки серця.

— Я не робитиму вам пересадки, — сказав сухо, стоячи навпроти Рязанцева, даючи зрозуміти, що розмова скінчилась.

— Професоре… благаю вас… я не знаю, якими словами… але…

— Більше того, — безжально мовив далі Костюк, — я вас виписую сьогодні.

— Як то? — скрикнув Рязанцев.

— У вас здорове серце. Я не знаю, який йолоп поклав вас у клініку. Ну, з цим я розберуся. Вам не потрібна ніяка операція, не кажучи вже про пересадку. У вас початкова стадія стенокардії. Грудної жаби. Проти цієї хвороби є тільки одні ліки: активне життя. Вам треба схуднути. В ресторанах буваєте?

— Хто ж не буває, — сумно сказав Рязанцев. Ось і докотилася кулька до бар'єра, ось і виходить вона з гри.

— Так ось: ніколи не замовляйте шніцель або котлету по-київськи. В них міститься стільки калорій, скільки під час війни отримував взвод солдатів. Треба менше їсти. І більше працювати фізично. На роботу як добираєтесь? Мабуть, персональною машиною?

Рязанцев не став перечити, хоч добирався він двома тролейбусами — спочатку двадцяткою до Прорізної, а потім вісімкою — вгору по вулиці Леніна, до оперного театру. На вулиці Лисенка, поруч з оперним театром, тулився той вологий підвальчик, де містилась його контора по складанню інструкцій. Дві малесенькі кімнатки, два старі канцелярські столи, секретар-машиністка, прибиральниця та він, П. Н. Рязанцев.

— Ходити тільки пішки, — сказав Костюк. — Вісім кілометрів на день. Ясно?

— Так точно, — відповів Рязанцев. Майзель — той би виписав рецепт на іменному бланку, потім довго пояснював би, якої дієти слід дотримуватись, розписав би акуратно по годинах весь режим дня, а цей солдафон…

— Тоді все. До побачення. Зараз вам випишуть довідки і йдіть додому.

Рязанцев, блідий, перебував, здавалось, у стані летаргії. Нарешті підвівся, непевним кроком пішов до дверей. На порозі зупинився, глянув на Костюка. Той знову ввімкнув екран негатоскопа.

— Історія вам цього не простить, — голосно сказав Рязанцев.

— Нічого, — обернувся до нього Костюк. — Аби люди простили. З історією ми розберемось.

Що таке історія, машинально думав Рязанцев, йдучи по коридору. «Історія — це єдино можлива й офіційно затверджена точка зору на події минулого». Історія осудить таких, як Костюк. Він пішов у канцелярію, щоб подзвонити Льолі — хай не пошкодує на чоловіка троячку, найме таксі й приїде до нього в цю жахливу лікарню.

І раптом Павло Никанорович відчув дивне полегшення, тихий момент блаженства. Скінчились його нічні муки, скінчились лікарняні запахи, розмови про операцію, одноманітна лікарняна їжа — хіба можна порівняти це з Льолиним неперевершеним кулінарним мистецтвом! Скінчились ідіотські побрехеньки Дахна, безграмотна балаканина Курінного, ворожість Максимова, цього псевдогероя, який примазується до слави розстріляних футболістів, і ще невідомо, чому його не розстріляли — чи не було часом в його історії чогось темного, бо всяк знає, що гестапо, коли хтось потрапляв до його лап, так просто не випускало, не виходили звідти люди живими. Справжні люди.

Рязанцеву невимовно гидким став весь цей лікарняний світ, сірі халати хворих, гарненькі молоді сестри (мабуть, квітне тут аморалізм і перелюбство серед персоналу), довгі коридори й світляні табло над дверима палат. Цей світ уже був для нього по той бік життя . Справжнє життя вирувало там, надворі, де сніг, де бульдозери гудуть на шосе, де весела передсвяткова штовханина в магазинах на Хрещатику (наближається Жіночий день — 8 Березня), де живуть його кохані жінки (треба буде купати їм гарні подарунки: Льолі шкіряну сумку імпортну, бажано білу, до білого шерстяного костюма, Юлі намисто з бурштину — кажуть, це дуже модно, й бурштин зараз у ціні на міжнародному ринку, а Ніка заслуговує на якусь срібну оздобу до чорної концертної сукні).