Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Тобі не соромно? — відірвався на хвилину від хворої Костюк. — Ти мужчина чи хто?

Молоденький хлопець ординатор, який недавно почав працювати в клініці, почервонів і кинувся допомагати Оксані.

Потім Костюк вилаяв при всіх Оксану, котра хоч і була гарною жінкою і любила всім показувати свої ноги, але була страшною роззявою й знову не зробила фонограму [8] 8 Запис тонів серця. хворій, яку саме оглядав Костюк. Це була соромлива селянська дівчина, котра весь час прикривала руками груди.

— Забери руки, — сердито сказав Костюк, прикладаючи фонендоскоп до тої точки, де найкраще чути тони мітрального клапана.

Послухавііш, поплескав по щоці дівчину.

— Операція тобі не потрібна.

Вона розквітла, широко розплющеними очима дивлячись на Костюка.

— Поки не потрібна. Виписуйся, живи, тільки бережи серце. Якщо почуватимеш погано, прийдеш до нас. Але краще не приходь.

Сьома палата була в самому кінці коридора. Костюк почав із Курінного.

— Як живете?

— Та хіба я знаю, — знітився той. — Нібито й полегшало після уколів, та все ж задишка мучить. І пече отут осьо, — він показав на груди.

Костюк уважно вислухав його серце, подивився на рентгенограму. Потер рукою лоб, відтак кинув:

— Ну добре. Будемо думати.

І перейшов до Дахна.

— Ну що? — спитав. — Вирішив?

— Робіть, — махнув рукою Дахно. — Була не була.

— Готуйте його на наступну п'ятницю, — сказав Костюк.

— Тільки хоч клапан порядний поставте, — сказав Дахно. — Не з тих, що випускаються в кінці місяця.

— Це чому? — спитав Костюк.

— А тому, що в кінці місяця женуть план і дають халтуру. Ніколи не купуйте машину, випущену в кінці місяця.

— Зважимо, — засміявся Костюк. — Дамо тобі клапан із першої декади.

Настала черга Максимова.

— Чого такий сумний? — спитав Костюк,

— Веселого мало.

Костюк подивився в його історію хвороби, нічого не сказав.

Вислухав серце, потім сказав:

— Мені дзвонили з «Динамо». До вас хочуть прийти хлопці.

— Які хлопці?

— Ну, футболісти. Вони їдуть у Болгарію, будуть два дні в Києві.

Знову приклав фонендоскоп — серце Максимова билось частіше, хоч дуже слабкі були його тони.

— Хай приходять, — байдуже сказав Максимов.

«Не роби з себе супермена, — подумав Костюк. — Знаємо, який ти байдужий». І підсів до Рязанцева.

Той задер сорочку. В ту хвилину Петро Никанорович забув про напис, витатуйований на грудях. Костюк прочитав напис. «Ану, — подумав, — побачимо, — чи розбите в тебе серце і чи справді його не можна чіпати».

— Я хочу з вами поговорити, — сказав Рязанцев.

— Говоріть.

— Це конфіденційна розмова.

— Тоді після обходу, — сказав Костюк. — Прийдете до мене в кабінет. Вас викличуть.

Він коротко вислухав серце Рязанцева, пробіг очима історію хвороби, подивився на Божену Йосипівну, нічого не сказав і пішов на перший поверх.

Порушивши всі традиції, Костюк почав із другої палати, де лежали «боталята».

Підійшов до хлопчика, що лежав біля вікна. Бліде личко й великі сині очі.

— Ти хто? — спитав у хлопчика,

— Я — Шурик Соломко. А ти хто? — спитав той з почуттям гідності.

— А я — доктор Айболить.

— Неправда, — сказав Шурик. — У доктора Айболита борода й вуса.

— А я поголив бороду й вуса, — сказав Костюк. «Схожий на маму, — подумав він. — Таке ж рішуче обличчя».

— Це геніальний хлопець, — сказав Даня Мовчан. — Він знає марки всіх автомобілів світу. Їй-богу. Він по звуку мотора визначає марку автомобіля. Я перевірив — точно.

— Це правда? — спитав Костюк.

— Правда, — кивнув Щурик Соломко.

— Тоді скажи мені: яка машина гуде так: гу-у-у-у… — сказав Костюк.

Хлопчик замислився і тоді став ще більш схожий на свою маму. Подумавши, відказав упевнено:

— «Студебекер».

— Правильно, — мовив Костюк.

І став уважно слухати маленьке серце Шурика Соломка.

— На коли він призначений? — спитав у Дані.

Той подивився в список.

— На четвер.

— Його оперуватиму я, — сказав Костюк.

Це дуже здивувало всіх, бо такі операції Костюк, як правило, не проводив — оддавав учням.

«Він що — сказився, — подумав Даня. — Мало того, що загарбав собі майже всі складні операції, вже й цього йому замало. Ні, з шефом щось ненормальне коїться».

Кабінет Костюка не сподобався Рязанцеву. Якийсь був він бідний, мертвий, наче не людина тут жила, а вбога істота без душі. Кабінет було встелено яскраво-синім лінолеумом, — невже не можна було послати гарний килим, подумав Павло Никанорович. Адже в нього іноземці бувають, що подумають вони про нашу медицину, коли побувають в такому кабінеті? І жодної картини на стінах — не те, що бачив якось Павло Никанорович в одній поліклініці, де картини, написані олійними фарбами, створюють затишок і радісний настрій.