Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Неправда, — сказала вона. — У мене очі квадратні. А ніс римський. А в правій кишені лежить ключ від дачі. Уявляєш — порожня дача? Що ти робиш на свята?

— Сергій їде на змагання. Я вільний.

«Я вільний, — подумав він. — Я вільний». І від цієї думки йому стало сумно.

Професор Майзель мешкав на Куренівці, неподалік од станції юних натуралістів. Боря Голуб прокляв усе на світі, поки знайшов той провулочок і обнесену високим парканом професорську садибу. Хто з старих киян не знає прізвища Майзеля? Мабуть, нема такого, бо батько Степана Карловича, старий Карл Майзель, створив у Києві років вісімдесят тому зразкове квітникарство. По всьому місту їздили, розвозячи квіти, фірмові вози з червоними бортами, на яких було виведено каліграфічними літерами стандартний напис: Карл Майзель. Квіти. Karl Meisel. Blumen.

Жодне весілля чи похорон у місті не обходились без участі фірми Карла Майзеля, яка мала магазини квітів на Хрещатику, Фундукліївській, Великій Підвальній, Маріїно-Благовіщенській та Миколаївській вулицях. Чого бажаєте? Білі айстри на похорон, якщо мрець чоловічої статі, й ніжно-бузкові — якщо померла жінка; а коли в 1895 році граф Дадіан де Мінгрелі, котрий зупинився в київському готелі Ліон-Дор, пустив собі кулю в серце з певних фізіологічних та фінансових причин, його обклали жовтими хризантемами — цим символом передчасного в'янення та легкої меланхолії, бо граф усім остобісів — особливо кредиторам. Голландські тюльпани найніжніших тонів квітчали шлюбні церемонії, і, скажімо, коли мільйонер Святополк Червертинський віддавав дочку заміж, фірма «Карл Майзель» змушена була спустошити всі свої тюльпанові плантації, добившись на цьому доброго зиску. Змалку Степан Карлович ріс серед квітів: можливо, через це він згадує свої дитячі роки, як велике свято або як великий похорон, коли в кімнатах багато квітів, меблі зсунуті, й по квартирі вештаються якісь незнайомі люди. В їхньому домі завжди тінями тинялись материні тіточки з Богуслава, богомільні приживалки, нянечки, невдахи садівники, котрі намагались виростити блакитну троянду або чорний бузок. Мати Степана Карловича — пухка низенька жінка — всім давала притулок, усіх пригощала, вела домашнє господарство, ще й до квітів устигала докласти рук. Карл Йоганович Майзель безтямно любив свою чорняву дружину, свою Катерину Прокопівну, котра, походила з зубожілого міщанського роду, в якому жила. вперта легенда про колишнє дворянське походження — тільки, мовляв, документи, що підтверджували це, загубились. Катерина Прокопівна, вважаючи себе у душі дворянкою, одначе не гидувала чорною роботою, через що і покохав її Карл Майзель. Її руки звикли до гною й чорноземлі, до кволих стебел розсади. А ввечері Катерина Прокопівна співала з дівчатами-наймичками тужливі пісні, й перед очима Карла Йогановича поставали озера Пруссії — тихий рай і його молодість, чисті озера Пруссії, осінні пагорби й багряні ліси; він думав про те, що українські пісні навдивовиж пасують до світлих прусських пейзажів, до блакитних пагорбів на обрії — до всього того, що робить німців сентиментальними людьми.

Хвіртку з рипом відчинила згорблена бабуся — така старенька, що зморшками вкрився навіть її ніс. Обличчі її нагадувало шкаралупу висохлого грецького горіха.

— Я до професора Майзеля, — сказав Голуб. — Можна його бачити?

— Професор Майзель живе отам, — сказала бабуся. — Проходьте, він, здається, вдома.

Треба було пройти повз великий кам'яний будинок до невеличкої, обкладеної цеглою будівлі, що слугувала колись за сарай. Боря Голуб зрозумів, що йому відчинила хвіртку дружина Степана Карловича, яка була старіша за Майзеля на десять років. Майзель, щоб не роз'ятрювати своє серце картинами безжального нищення й розпаду жіночої плоті, не витримавши старечо-склеротичної сварливості своєї дружини, пішов у сарай, залишивши дружині й двом синам та численним правнукам великий будинок. Його дружина була колись прима-балериною Київського оперного театру, й роман молодого лікаря Степана Майзеля з цією жінкою викликав свого часу багато пересудів.

Голуб постукав і довго чекав, аж поки за дверима зашаруділо.

На Майзелеві був стебнований шлафрок, вже досить потертий, та незважаючи на це, постать старого дихала чистотою й доглянутістю, наче була в нього жінка, котра дбає про нього; Боря не знав, що Степан Карлович робив усе сам — прибирав свій будиночок, віддавав білизну в пральню, прасував сорочки, готував їжу. Майзель провів Голуба через холодний великий покій, в якому нічого, крім картин, не було: на стінах висіли картини, написані олійними фарбами, й попід стінами стояло теж багато картин, повернутих до відвідувачів сірими полотняними задниками. В кабінеті Степана Карловича також висіли картини, написані в сумній левітанівській манері, — все пейзажі, серед яких був лише один портрет: дуже гарна жінка, схожа на циганку.