Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Боря випив — не встиг спирт обпалити слизову оболонку, як накотилась прохолодна хвиля томатного соку. Непогано, здивовано відзначив Голуб. Зовсім непогано. Йому здалось, що хтось підкрутив регулятор звуку в приймачі, поставивши його на повну потужність, — усе навкруги загомоніло голосно, хтось реготав, брязкали ножі й виделки, і Борі стало весело, біль із душі майже вивітрився, й він побачив, як багато симпатичних дівчат є в лабораторії Софії Абрамівни. Даня Мовчан теж став йому дуже приємним — це був хлопець майже з Бориного покоління, років на три-чотири старший, і він не був схожий на тих старих стовпів, які своє вже віджили й тепер тільки заважають молодим, заздрять їм та повчають — безперервно повчають, а самі вже ні до чого не здатні. Мовчан — мужній хірург, усі знають, які в нього руки, й він ніколи ніяких грошей не бере від хворих, це — справжній мужчина; і Костюк справжній мужчина, він абсолютно чужий серед стовпів, серед цієї філософствуючої пронафталіненої старизни, через це вони його так не люблять.

Випили по другій, і стало ще веселіше. Слово взяла Софія Абрамівна. її очі молодо блищали, й усмішка була в неї молода.

— А тепер випиймо за наших мужчин, — (пригадала, як ішов на фронт її чоловік: проводжала його на харківському вокзалі, серед плачу й розгубленості, в задушливу липневу ніч, і вирішила не плакати, ледве стримувалась, щоб не заревіти; а він, висунувшись із вікна, на рукаві — червона комісарська зірка, казав щось бадьоре — мовляв, через місяць повернемося з перемогою, і теж намагався всміхатись, так і зник назавжди в тій ночі з усмішкою на обличчі). — Мужчин у наших лабораторіях не так багато, треба їх цінувати. І давайте вип'ємо за те, щоб не було серед нас самотніх мужчин, — вона подивилась на Голуба. — У нас стільки гарних дівчат, що якби я була мужчиною…

Всі засміялись.

Чорт із ним, із тим Майзелем. На доброті далеко не заїдеш. Теж мені Христос. Прикривається цитатами зі Льва Толстого. А хто такий Лев Толстой, якщо розібратись? 87 % води, трохи білків, вуглеводів, жирів та мінерального попелу. Такий, як усі. Доброта. От Даня Мовчан. Чи добрий він? Напевно, ні. Але в нього прекрасні руки, тверді руки, які не тремтять, — і в цьому його вища доброта. Дрібно ти живеш, сказав Голуб самому собі. Пишеш якісь науково-популярні шкіци, а потім скиглиш, коли якийсь стариган не залишає від них каменя на камені. Ти надто запрограмований, хлопче. Треба витягти себе за волосся з цієї пересічної матриці, треба поставити перед собою божевільну мету. І робити все для досягнення її. Треба створити загальну теорію людини й людства, а не займатися добором анекдотів із історії медицини. Дрібні ми, дрібні люди. Щось заважає нам вивільнити наші душі, вивести їх поза рамки дрібного сьогодення, скороминучих наших критеріїв, у світ абсолютних і вічних істин.

Він згадав стародавню уйгурську легенду про Велетня, що полонив Чорного Дракона та скував його багатьма ланцюгами. Велетень залишив сестру свою пильнувати Дракона й подався по всіх краях Землі повідати про перемогу. Та коли Велетень був у далеких краях, почув він брязкіт і зрозумів, що Дракон рве ланцюги. Велетень поспішив назад, але, побачивши моря, збагнув, що по такому шляху він спізниться. Тоді Велетень вирішив іти по вершинах гір, обминаючи моря, ліси й трясовини. Тільки так устиг Велетень. І коли Дракон перегризав останнього ланцюга, Велетень знову закував Чорного Дракона.

Тільки так треба жити, подумав Голуб. Треба йти по вершинах, а не по болотах. Тільки так можна стати справжньою людиною.

— Борисе Миколайовичу, давайте потанцюємо, — з викликом сказала Богучарова. Вона була в тому віці, коли шляхи душі й тіла назавжди розходяться в різні боки: душа ще почувається молодою, а тіло… Він байдуже поклав руку на її пухку спину. Богучарова носила штучну косу, яку називала «протезом». На біса я все це роблю, знову з тугою подумав Голуб. Адже не хочу з нею танцювати, не люблю її, не люблю її язика, вона мені гидка, але я танцюю з нею. Невільник, справжній невільник.

— Як ви думаєте — я гарна жінка? — кокетливо спитала Богучарова, підвівши своє обличчя до Бориного підборіддя.

— Я ще не думав.

— Чому? — манірно надула губки Богучарова.

Даня взяв гітару, й Володя зупинив магнітофон. Дев'яносто процентів своїх перемог над жінками Даня завдячував своєму голосу та гітарі. Десять процентів припадало на хірургію.