Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Два вільні дні наодинці з Валентиною.

Коли кімната нагрілась, Валентина одягла знайомий халатик із наївними дитячими квіточками. Вони сіли на канапі, й він поклав їй голову на коліна.

Кімната була темна, обклеєна дешевими шпалерами, меблі старі, випадкові. На стіні висіла карта Київської області, а на письмовому столі стояв старовинний бронзовий свічник із трьома недогарками. Потім Костюк помітив у простінку між вікнами висячий годинник: на місці, де мав бути циферблат, встановлено було фотографію незнайомого мужчини, досить пихатого на вигляд — наче був він головним бухгалтером земної кулі. Костюк усміхнувся. Чомусь пригадався йому янгол у Кирилівській церкві, в якого замість обличчя прорубано віконце.

Так сиділи вони, прислухаючись до потріскування дров у печі й поскрипування кватирки.

— Ти знаєш, скільки мені років? — спитав він.

— Ні. Й не хочу знати.

— Мені сорок дев'ять років.

— Навіщо ти мені це кажеш?

— Я досі не збагну, за що ти мене любиш.

— Я теж не розумію, — сказала вона. — А хіба це так важливо?

— Людина повинна розуміти свої вчинки.

— Кохання — це не вчинок.

— А що?

— Я не знаю. Це щось поза межами розуму, — сказала вона.

— Ти не можеш уявити, що значить для мене твоя любов. Коли я з тобою, я не боюся смерті.

— Ти боїшся смерті? — спитала Валентина.

— Так. Дуже. Я часто думаю про це. А коли ти зі мною, я думаю про тебе. Мені подобається твоя усмішка. Твоє тіло.

— Ніколи б не подумала… Ти такий сильний.

— Боятись — ще не значить бути слабким.

— А чого ти ще боїшся?

— Старості. Боюсь, коли почнуть тремтіти руки. Всі це побачать, але спочатку ніхто не скаже. Побояться. Тільки за спиною будуть шушукатись: амба Костюку. Порох із нього сиплеться. Але є ще страшніша річ. Постаріння мозку. Це ще гірше. Хай краще тіло руйнується. Тільки б думка була ясна. Поки житиме мій мозок, — житиму я. Я міг би обійтися без тіла.

— А я? Що б я робила без тебе? — притулилась вона до нього.

— Ми б з тобою розмовляли, — засміявся він. — На різні високі теми. Мій мозок був би в скляному циліндрі. Ти б приходила до мене, розповідала новини. Я б просив винести мене на вулицю… або переставити з місця на місце.

— Ти говориш страшні речі, — вона притулилась до нього ще міцніше. — Розкажи краще, як ти жив. Ти був щасливий з дружиною?

— Що таке щастя? Це щось, як сніг: випаде на долоню, а потім його нема. Я її любив. Ми разом у сорок шостому кінчали медінститут.

— Чому в сорок шостому? Ти ж був на війні лікарем?

— Був. Але я був зауряд-лікарем. У червні сорок першого я кінчив четвертий курс. Нас евакуювали до Харкова, та занять уже не було. Німці дуже бомбардували Харків. Ну, взяли нас на КУМС: курси удосконалення медичного складу. Видали форму. Звання — воєнлікар третього рангу. Дали в петлицю чашу з гадюкою, шпалу, а чобіт не дали. Не було чобіт. Ідемо ми якось із Костем Майзелем — був у мене такий дружок — по Сумській, на дівчат задивляємось, бачимо — показують вони на нас пальцями. Сміються. Дивимось, а в Костя обмотка розв'язалась, метрів на три тягнеться за ним. Як змія. Ганьба на весь Харків. Пішли ми тоді на товчок і купили брезентові чоботи. Зелені. Взяли ваксу, намастили їх — стали вони чорні. А наприкінці серпня роз'їхались ми з ним. Він у Новгород, я на Донбас.

— А я з мамою в Самарканд, — сказала Валентина. — Мама розповідає, я була вередливою. То їсти хочу, то пити, то цукерку мені подай. Їхав у нашому вагоні старий мудрий єврей. Коли я кричала, він питав: «Ти хочеш пити? Зараз я тобі намалюю воду. Ти хочеш їсти? Зараз я намалюю тобі котлетку деволяй. Ти хочеш цукерку? Зараз я намалюю тобі шоколадну цукерку «Тузик».

Вони тихо розмовляли, вона його пестила, і йому було добре з нею. Вона поклала руки на його обличчя і намацала шрам над лівою бровою.

— Це війна? — спитала вона.

— Так. Ось помацай. Там сидить осколок. Він урятував мені життя.

— Чому?

— Якби не він, я б не виліз із табору. Я був у смілянському сталагу. Око запливло, я нічого не бачив, почалось нагноєння. Був у нас німецький лікар, оберст-артц Зюс. Невисокий, худий, в золотих окулярах. Подивився він на мене, взяв у санчастину. Допомагати. Ну, що ми там могли зробити? На барак видавали два лігнінових бинти. В концтаборі було двадцять тисяч полонених. Одинадцять тисяч при мені винесли в могили.

— Боже мій, — сказала вона.

— Переважно дизентерія. Німці солі в їжу майже не клали, швидко наставало обезводнення організму. Дуже схоже на холерний алгід. І нема людини. Зюс спочатку знущався з мене, не вірив у мої знання. Казав — радянським лікарям працювати тільки санітарами в наших клініках. Але якось одного нашого полоненого понесли закопувати, думали, він мертвий, а в нього — колапс. Падіння серцевої діяльності, зупинка серця. Але він ще живий. Витягли його з могили, принесли в медчастину. Дивиться на мене з усмішкою Зюс і каже: «Ну, що б зробив мій радянський колега?» Я кажу: «Адреналін у серце». Тоді він ще з більшою усмішечкою каже: «Дайте моєму шановному колезі адреналін». Дав мені фельдшер Мюллер; як зараз пам'ятаю — пика мов у криміналіста. А я ніколи в житті не вводив адреналін у серце. Взяв я шприц, а Зюс дивиться з насолодою. Знайшов я точку між ребрами, зуби зціпив — і голкою в серце. І уяви собі — серце полоненого запрацювало. Зюс був дуже здивований. Після цього випадку він краще почав ставитись до мене. А через місяць він комісував мене, написав, що я все одно помру, що в мене мозок пошкоджено, — й мене випустили з табору. Ще й під зад дали, коли через караул проходив. То була моя перша операція на серці.