Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Треба поставити експеримент. Попросити доктора Блайберга закохатись. Але аж так далеко наука ще не пішла. Дай нам бог впоратися з м'ясом. Щоб його пришити добре, щоб воно скорочувалось, щоб лімфоцити його не зжирали. Коли болить серце — значить у тебе спазмовано коронарні судини. Ніколи не запускай болю. Приймай одразу валокордин.

— Дякую, лікарю, — сказала вона. — Чи не послухаєте моє серце? Може, щось порадите проти болю?

— Охоче. Якщо дозволите, я послухаю вас за методом київської школи терапевтів: неозброєним вухом.

Він приклав вухо до її грудей і почув поштовхи її серця, прискорене биття, чисту тональність її здорового молодого тіла.

— У тебе чудове серце, — сказав він. — Я його люблю. Я все в тобі люблю.

Наступила ніч, але вони не спали. Вони ввімкнули транзисторний приймач і вишукували на середніх хвилях музику. Червоно світились щілини в пічних дверцятах, і коли око звикло до темряви, вони побачили, що кімната стала затишна, тепло висвічена промінням відблисків, і їм здалось, що вони прожили в цій кімнаті тисячу років і тепер сприймають її вбрання внутрішнім зором — їм не потрібне було світло й галас; їм потрібні були зосередженість і повне злиття, творення нової суті, яка не знає поділу на «твоє» і «моє»; час од часу вони забували про музику, а коли поверталось до них усвідомлення цієї кімнати, усвідомлення звуків і відсвітів, то вони чули німецьку чи румунську скоромовку, й тоді Костюк крутив ручку приймача: ефір гудів од музики й політики.

Що таке кохання, думав він. Не вірю, щоб цього не можна було збагнути розумом. Кохання — це спроба інтенсивного обміну духовно-сексуальною інформацією. В цьому визначенні є сенс. Кохання — це віковічна спроба людини подолати той бар'єр, яким люди відгороджені одне від одного. Спроба так само героїчна, як і безнадійна. Абсолютне кохання буде можливе лише тоді, коли люди знайдуть спосіб повного інформаційного взаємопроникнення, взаєморозкриття й взаєморозуміння. Потрібна повна щирість. А ми — ми нічого не знаємо одне про одного. І коли ми заснемо, ми бачитимемо різні сни. Їй може наснитися хтось, кого я не знаю, а мені…

— Знаєш, — сказав він, — колись я любив одну дівчину, дуже на тебе схожу.

— А зараз ти любиш мене чи ту дівчину?

— Звичайно тебе.

— Де та дівчина?

— Не знаю. Може, й загинула.

— А в мене не було нікого, хто був би хоч трохи схожий на тебе, — сказала вона,

— Це й зрозуміло, — засміявся він. — Я дуже рідкісний екземпляр. Такого нечасто зустрінеш.

— Професоре, а де ваша скромність? Скромність прикрашає людину.

— Я зневажаю так званих скромних людей. Скромні — це вбогі. Щось у них не виходить, нема здібностей, нема сили — ось вони й пишаються своєю скромністю. Ще й ненавидять люто тих, хто може зробити щось більше за них. Якби світом заволоділи так звані скромні люди — погано було б нам. Вони б винищили все, що піднімається над їхнім вбогим рівнем, усе яскраве й талановите. Всіх би одягнули в уніформу. В сіру, скромну. Суспільство пересічних скромних людей було б приречене на загибель.

— Але суспільство бундючних надлюдей, які всюди кричать про свою вищість, по-моєму, ще гірше. Я взагалі проти поділу людей на вищі й нижчі категорії. Знаєш, як страшно, коли дитині, якій немає дванадцяти років, кажуть на підставі якихось ідіотських тестів: ти, мила дитинко, не будеш ні художником, ні математиком, ні адвокатом, ні політиком, ні архітектором. У тебе нема ніяких здібностей. Ти придатна тільки на роль вантажника. Це гидко.

— Ти сприймаєш усе надто емоційно, — сказав Костюк. — Це неприємно, згода. Особливо для матері такої дитини. Але це необхідно для суспільства. Інакше весь цей складний механізм буде засмічено людським піском, нездатним ні до чого. Він не зможе працювати. Якби я мав змогу, я повиганяв би всіх нероб зі своєї клініки. Хай би двірниками працювали. Замість посередніх лікарів набрав би путніх санітарок.

— Не будь жорстоким, — поцілувала його Валентина. — Ти сильний, а сильні люди повинні бути добрими.

— Добрими, добрими! Весь час тільки й чую це слово. Сьогодні я добрий для якогось нероби, який нічого не знає, не читає, скальпеля в руках не вміє тримати, а завтра з його ласки помре людина. І хто буде в цьому винен? Я зі своєю добротою.

Радіо заграло мелодію популярного колись німецького шлягера «Лілі Марлен». Він згадав мішані, німецькі й українські слова, що їх співали на цю мелодію під час окупації: «Ich тебе чекала, warum ти не прийшов? — Ти не такая Frau, тому що wasser йшов». Пісня-покруч, плакати-покручі, на яких червонопикий мордань у вишиваній сорочці тримав у руках снаряд зі свастикою з таким щасливим виглядом, наче це не снаряд, а півлітра, й підпис закликав: «Зупинимо більшовицьку навалу»; гроші-покручі, й люди-покручі, як-от майор Софронов або та жінка, котра торгувала золотом у маленькому комісійному магазинчику на вулиці Саксаганського недалеко від Кузнечної. Костюк запам'ятав її щучу посмішку — він продавав їй золотий батьків годинник. Після війни він кілька разів зустрічав ту жінку на вулиці. Цікаво, подумав він: чи можна було б за допомогою певних тестів, як твердить це Голуб, заздалегідь, ще перед війною, передбачити поведінку всіх цих людей під час окупації.— Галки Зайончковської, отого футболіста, що лежить у сьомій палаті, Софронова і тої гендлярки золотом? І його самого, Костюка?