Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Вони помітили чорну «Волгу», що стояла коло їхнього будинку. Валентина подивилась на Костюка. Прискорили крок і через кілька хвилин наблизились до своєї хвіртки. Коло веранди походжала незнайома молода людина в пижиковій шапці.

— Професор Костюк? — у цієї людини було грубувате обличчя й по-татарськи скошені очі. Поводився приїжджий дуже чемно. — Пробачте, що вас потурбували. Я хочу сказати вам кілька слів.

Валентина подалася в дім, лишивши їх на дворі.

— Ми просимо вас проконсультувати одного хворого. Він приїхав у Київ на кілька днів і раптово захворів. Товариш Стоянов особисто просив.

— Хто він такий, цей хворий?

— Він має відношення до космосу. Більше я нічого не можу сказати.

— Зараз поїдемо…

Костюк зайшов у кімнату. Валентина зажурено сиділа коло столу й вивчала два годинники, що лежали на її долоні: свій, «Полёт» і його, «Октавія».

— Пробач… Невідкладна справа. Вибач за те, що я дав адресу Миколі Івановичу, заступнику. В нашій клініці такий закон. Думав — усе буде спокійно. Пробач. Ти поїдеш зі мною?

— Ні, — похитала вона головою. — Я поїду ввечері. Ти подзвониш?

— Звичайно. Поцілуй мене. І не сердься.

Костюк узяв годинник, надягнув на руку.

Він сів у «Волгу», й машина рушила. Костюк мовчав, і за весь час, що вони їхали, ні шофер, ні людина в пижиковій шапці теж не вимовили й слова. В Києві снігу не було, тому місто мало сірий і холодний вигляд, незважаючи на яскраве сонце. Нарешті місто залишилось позаду. Знову почалися сосни. Костюк подивився на годинник: вони їхали майже годину. Нарешті машина під'їхала до будинку, облицьованого світлою керамічною плиткою. Костюка провели в кабінет начальника лікарні, де панувала тиша. Всі звуки поглинав розстелений на підлозі пухнастий килим. У кабінеті, крім начальника лікарні, був професор Майзель, котрий саме диктував свій висновок, двоє професорів-терапевтів, яких Костюк знав мало, й ще троє осіб, зовсім йому незнайомих, а серед них майор медичної служби.

— З ним дуже важко, — мовив майор. — Він нас не слухає, все робить по-своєму. Може, викликати Петрова з Москви?

Майзель підвів голову, примружився.

— Не плачте, майоре, — сказав він. — Гадаєте, Ларрею було легше з Наполеоном? А Петрова не треба турбувати. Можете повірити нам. Ми теж дещо в цьому розуміємо. Це банальний випадок. Усе буде гаразд. Побачите.

Костюку дали історію хвороби. В графі, де записують прізвище, ім'я та по батькові, нічого не стояло. Хворий 54 років, чоловічої статі, зріст 172 см, вага тіла 80 кг. Страждає на атеросклероз коронарних судин, гіпертонічну хворобу ІІІ ст., ангіохоліт, радикулоневрит. Приступ загрудинних болів, що не знімаються валідолом і амілнітратом. Лейкоцитоз 24 100, РОЕ 8 мм на годину. Кров'яний тиск 160/90. На ЕКГ негативні Т 2, 3під час вдиху в aVF. Поява зубця Q в двох відведеннях із підвищенням сегмента ST. Діагноз: інфаркт міокарда задньої стінки серця.

Костюк уважно вивчив купу стрічок, на яких самописцем було викреслено електричну активність серця, його голос, крик про допомогу: горизонтальна лінія паузи й вертикальний сплеск пульсації; імпульси ледве долають зону крововиливу, вони доходять до апарата в спотвореному; викривленому вигляді; це ієрогліфи XX століття, мова сердець, тексти, написані серцями, почерк сердець: упевнений, рівний, твердий чи тремтливий, хворобливі каракулі серця. Варто було б видати антологію сердець XX століття: серце людини, його електричні потенціали, бурі й штилі; голоси різних сердець у різні хвилини життя, легкі каліграфічні лінії молодих сердець і важке, нерівне калатання сердець старих, малюнок їхнього згасання.

Костюку дали халат — справжній «професорський», аж цупкий від крохмалю, й провели в палату. Костюк подумки назвав хворого «Конструктором». Треба було якось назвати цю невідому людину, — адже не можна було звертатись до Когось, думати про Когось, ставити діагноз Комусь. Кожна людина має свій шифр. Шифром Курінного було слово «Селянин». Максимов був «Футболістом». Дахно був «Шофером». Рязанцев — «Геростратом». Цей невідомий був для Костюка «Конструктором». У палаті стояло одне ліжко. Коло хворого сиділа медсестра — гарненька дівчина з кокетливо пов'язаною хусткою. В своїй клініці Костюк не дозволяв медсестрам ходити отак. Побачивши Костюка, вона вийшла з палати.

У Конструктора було загоріле обличчя й сиве, зовсім біле волосся. «Рано посивів», — подумав Костюк. Темними уважними очима Конструктор стежив за Костюком. Він нагадав Костюкові старого альпініста — таких він бачив у Боксані. Обвітрене обличчя немовби свідчило про міцне здоров'я цієї людини. Це фасад. «Не звертай уваги на фасад», — сказав сам собі Костюк.