Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Як себе почуваєте? — спитав Костюк.

— Тепер краще. Значно краще. Відпустило. Це що — інфаркт?

— Щось схоже, — сказав Костюк.

— Спасибі за правду. Бо всі вони, — він кивнув головою в бік дверей, — брехуни. Я знаю, що це інфаркт. Ніколи не думав, що серце може так боліти. Неймовірно боліти.

— У таких випадках ми даємо хворим наркоз. Щоб запобігти шоку.

— Ну й що тепер? — спитав Конструктор.

— Треба вилежати. Ніяких навантажень. Думати про щось гарне. Про весну.

— А потім — паличка в руку, три кроки — й зупинка, ні закурити, ні випити… Так?

— Звичайно.

— Але це кінець, — переконано сказав Конструктор. — Я так не витримаю.

— Чому? — здивувався Костюк. — А інтелектуальне життя?

— Ні, це кінець. Навіщо мені мозок без тіла. Що я його — до скриньки сховаю? Чи заспиртую? Коли я вранці не зроблю доброї зарядки з гантелями, мозок не працює. Ви на лижах ходите?

— Інколи.

— Хіба можна без цього жити? Треба жити на повну котушку. Підвищувати коефіцієнт корисної дії життя. Інакше краще не жити. Я лежу тут і мені подобається ця молода медсестра. Я дивлюсь на неї як мужчина. А вона пробачте, під мене судно підставляє. Якийсь абсурд.

— Те, що ви на неї так дивитесь, — добра ознака, — засміявся Костюк. — Ви швидко одужаєте.

— Але що я робитиму без тіла? А мені ще треба пожити. Мінімум два роки. Максимум п'ять. Більшого я не вимагаю. Ви можете мені гарантувати два роки? — Я ніколи нікому нічого не гарантую. Медицина привчила мене до обережності. Але з вами, думаю, буде все гаразд. Ще походите на лижах.

— Між іншим, — сказав Конструктор, — це я попросив, щоб вас викликали. Я вам вірю. Читав ваші статті. Чув про вас. Це правда, що ви готуєтесь до пересадки серця?

— Правда.

— Ну і як?

— Ви запускаєте людей на невипробуваних ракетах?

— Ні.

— А ми весь час тільки тим і займаємось.

— Я чув, що пересадки роблять таким, як я. Інфарктникам.

— Ні, — сказав Костюк. — Ми робитимемо трансплантації тільки в рідкісних, виняткових випадках. Смертникам. У вас все буде добре. Але я можу тільки пошкодувати, що ви не лежите в моїй клініці.

— Це чому?

— Я у вас виклянчив би все, що мені потрібно. Барокамеру для операцій під кисневим тиском, електронне обладнання, полівінілові бокси, всякі залізячки. Уявляю ваші можливості.

— Ви, я бачу, мужичок хазяйновитий, — сказав Конструктор. — Часу дарма не гаєте. Ну що ж, так і треба. Передайте список моєму помічникові. Може, чимось допоможемо.

Костюк підвівся, поклав свою руку на руку Конструктора.

— Радий був з вами познайомитись. Хоч і не дуже щасливі обставини…

— Гарне знайомство, — сказав, іронічно глянувши на Костюка, Конструктор. — Познайомилися з людиною, прізвища якої не знаєте. Нічого не знаєте. Познайомилися з людиною-невидимкою.

Він широко всміхнувся, і щось дитинне й світле майнуло в цьому усміху. Костюк намагався запам'ятати на все життя його обличчя.

— Скажіть, професоре, відверто: ви б погодились жити так, у повній анонімності? Десять, двадцять років — ніхто вас не знає, не здогадується навіть, який ви на вигляд — товстий, худий, вусатий? А потім, одного прекрасного дня, ваш прах кладуть у Кремлівську стіну й ви стаєте дуже популярною особою. Погодилися б?

— Так, — не задумуючись, мовив Костюк. — Що людині треба? Займатися улюбленим ділом. Ви це маєте. У вас є колектив, є всі можливості реалізувати свої ідеї. Про такі умови може мріяти кожний вчений. А популярність? Для футболістів і кінозірок.

— Ви просто не були в моїй шкурі, — сказав Конструктор. — Так треба, але це не просто, повірте. Спасибі вам.

— Видужуйте. Все буде гаразд, — сказав Костюк і пішов із палати.

Він продиктував свій висновок, який збігся з висновком Майзеля.

Починало сутеніти, коли Костюк приїхав додому. Не запалюючи світла, пройшов до свого кабінету. Сів на диван, закурив. Так просидів із півгодини, заплющивши очі. Потім увімкнув світло й сів читати свіже число американського «The Journal of Thoracic and Cardiovascular Surgery».

З самого ранку лікар Богучарова порадувала Костюка скандальною новиною з жахливими подробицями: завідувач лабораторії медичної кібернетики Б. М. Голуб утік із Києва разом із своєю лаборанткою, молодшою від нього на цілих тринадцять років! Весілля в Палаці одруження було зірване, мати тої лаборантки зомліла, згодом прибігла в лабораторію скаржитись на Голуба, побігла до голови місцевкому, але той сказав, що питаннями стосунків між чоловіком і жінкою, в яких (стосунках) немає елементу аморалізму, місцевком не цікавиться; начебто потім, довідавшися, хто такий Голуб і яку зарплатню він отримує, мати трохи заспокоїлась і сказала, що все, що бог робить — все на краще, що їй цей інженер, правду кажучи, не дуже подобався, несерйозне враження справляв. Тут же Костюкові подали лист від Голуба. Зворотної адреси не було. Костюк подивився на штемпель: лист було відправлено з Умані. Костюк знав, що в Голуба є родичі в Умані.