Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

В жіночій роздягальні нікого не було, бо операційні бригади вже почали митись. Валентина знайшла порожню шафу й почала роздягатися. Вона скинула з себе все, залишившись тільки в трусиках і ліфчику. Розгорнула пакет і надягла білу полотняну білизну — сорочку, схожу на ті, які носять солдати, тільки з короткими рукавами, обтислі штанці, а на ноги — полотняні бахіли, зав'язавши їх поворозками під колінами. Сховала своє коротке волосся під шапочку. Сорочки — вона це бачила — всі тут носили навипуск.

У передопераційній перед умивальниками стояли лікарі й мили щітками руки. Костюка серед них не було. Валентина проминула ще одне приміщення — тут треба було надягти маску — й опинилась у великій операційній. Це була простора зала, викладена білими кахлями. Вона побачила операційний стіл, на якому лежав хворий. В залі було чоловік дванадцять. Всі вони чимось займалися. Вона стала коло електрокардіографа. Лікар, що порався тут, регулював зображення серцевих імпульсів на екрані. Валентину вразило, як багато тут дівчат. Облич їхніх не було видно, тільки очі, але їм дуже пасувала біла уніформа. Дивлячись на їхні стрункі постаті, Валентина подумала, що це молоді, гарні дівчата. Кілька з них готували до роботи АШК — велику скриню, до якої тяглись гумові рурки. Одна дівчина стояла на табуретці й повертала безтіневу лампу так, щоб світло падало на груди хворого. Жовта безтінева лампа схожа була на літаючу тарілку з дев'ятьма ілюмінаторами, з яких лилося світло. Операційна сестра розкладала на високому столику інструменти. Хворий уже спав, обличчя його, затуленого екраном, не було видно. Валентина подумала, що коли почнеться операція, вона нічого не побачить, стоячи біля електрокардіографа, — тільки спини хірургів. Підійшла впритул до операційного столу, ставши поруч із анестезіологом, — і тоді вгледіла обличчя хворого. Блідий чорнявий чоловік. Тепер їй добре було видно операційне поле. Двоє хірургів, що безтурботно й голосно перемовлялись — так само, як це роблять слюсарі в гаражі, — обклали хворого жованими стерильними простирадлами й змастили операційне поле йодом: шкіра стала буро-коричнева, а потім — досить швидко — стала жовта. Один із хірургів узяв скальпель і зробив довгий поздовжній розвіз точно посередині грудини.

«Невже оперуватимуть без Андрія, — подумала Валентина. — Де він?»

І тут побачила Костюка.

Він та другий хірург саме зайшли до операційної. Вони були одягнені так само, як і всі, хто перебував у операційній. Той другий — молодий кремезняк — почепив до бахіли авторучку. Навіщо, подумала Валентина. Адже нічого не писатиме під час операції. Костюк не звернув на Валентину й найменшої уваги. Він одразу почав лаятись, — чому в операційній немає спеціальних масок із дротиками, які б вигинались за формою носа й щільніше притискали б маску до обличчя.

Йому подали стерильний халат, який обережно зав'язала ззаду медсестра. Потім Костюк надягнув маску. Він сів на табуретку, підвівши вгору руки. Між тим, хірурги, що почали операцію, просунули в отвори, зроблені в грудині, дротяну пилку й почали пиляти грудину. Від цього звуку Валентині стало млосно. «Стій спокійно, — наказала вона сама собі. — Ще не вистачало, щоб ти тут втратила свідомість. Стій…» Взагалі, вона вже бачила операції, була в операційних. Вона не боялась крові… Тільки ж бачила операції простіші — апендектомії.

Костюк просунув руки в гумові рукавички, які підставила йому Рая — операційна сестра. Костюк і той, що прийшов із ним, підійшли до хворого, й ті двоє відступили вбік. Костюк став при правому боці хворого, той кремезняк — навпроти. «Ось тепер тільки починається справжня операція», — подумала Валентина. Якась дівчина відтрутила її вбік — треба було приладнати на штативі велику ампулу з кров'ю. Коли дівчина відійшла, Валентина побачила, що асистент Костюка припалює кровоносні судини електрокоагулятором (вона наперед знала хід операції — їй розповів Андрій), щоб зупинити кровотечу. Цей прилад схожий був на мініатюрний електропаяльник. Припалювана тканина ледь чутно шкварчала, й над нею вився легкий, майже непомітний димок. Потім, коли було розсічено перикард, Валентина побачила серце. Таким вона його й уявляла: м'язисте тіло, завбільшки з великий чоловічий кулак, скорочувалось — і в постійному ритмі його важких поштовхів було щось величне.

— Хлопці, щоб не було ніяких затримок, бо мені о третій треба бути в міністерстві, — сказав Костюк. — Відсос готовий? Чи так, як минулого разу?