Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

заспівав Даня, шукаючи поглядом Милочку. Її в кімнаті не було. Голуб теж помітив її відсутність.

Боря вийшов у коридор і подався в фотолабораторію, де тимчасово поставили вішалки.

Милочка якраз взувала чобітки — запинала блискавку

— Борисе Миколайовичу? — знітилась вона.

— Ти вже тікаєш?

— Пробачте… але мене чекають. Ви завтра прийдете до нас?

— Я хотів із тобою потанцювати, — сказав Боря, відчуваючи, що блідне. Дивився на неї своїми різнобарвними очима, білі одстовбурчені вуха були наче з алебастру, й вона злякалась.

— Борисе Миколайовичу, що з вами?

— Я хочу з тобою танцювати.

— Завтра, Борисе Миколайовичу. Ви сьогодні випили… не треба…

— Я не п'яний. Я тверезий, — сказав він і взяв її за руку так, що їй стало боляче. — Я хочу з тобою танцювати. Я хочу з тобою танцювати! Я хочу з тобою танцювати! Я хочу з тобою…

Він поцілував її, і вона майже не пручалась. Він мідно взяв її однією рукою за шию, а другу поклав на потилицю, на її рудаве волосся; на ній було рожеве вовняне плаття, й це була найкраща дівчина в світі.

— Я тебе люблю, — сказав він.

— Ні, ні, — сказала вона.

— Люблю, люблю, люблю, — твердив він. — Я ідіот, кретин, я тебе люблю, я не можу без тебе.

Він знову поцілував її, відчув її поцілунок, відчув її зітхання і подумав, яким кретином він був весь цей час, бо ця чиста, гарна дівчина любила його, кретина, а він знущався з неї і ледве не втратив її назавжди.

— Ходімо, — сказав він, — ходімо!

— Куди? — На її обличчі не було переляку, а тільки відчайдушність, і він зрозумів, що не помилився — вона його справді любить.

— Їдемо звідси к чорту, їдемо, — він гарячково допомагав їй одягтись і сам одягався, — я хочу з тобою одружитись. Я тебе нікуди не відпущу.

Вони знову поцілувались. Яка вона ніжна дівчина! І така дівчина могла дістатись якомусь інженерику, який все одно ще молодий і нічого в жінках не розуміє і зовсім не знає її. Що то за кохання, коли він її не знає? Вони пробігли по коридору — там нікого не було, бо в лабораторії знову гримів магнітофон, і Том Джонс співав якийсь сентиментальний блюз, і всі танцювали, і Даня Мовчан уже заспокоївся, забув про Милочку й підійшов до тої чорнявої й танцював із нею, і тільки Софія Абрамівна сиділа коло вікна й згадувала харківський вокзал, 10 липня 1941 року. Тільки вона одна бачила, як Милочка та Боря Голуб вибігли з кібернетичного барака і як побігли по калюжах, взявшись за руки, тільки одна вона зрозуміла, що сталось щось справжнє, що народилось ще одне людське щастя, тільки невідомо було, чи судився йому довгий вік.

Це був старий будиночок на першій лінії в Ірпені, Валентина часто сюди навідувалась — тут жила її подруга по редакції. Вони не пішли в мокрий підземний тунель, а просто зіскочили з платформи, біля якої зупинилась їхня електричка, повернули ліворуч, перетнули колії й добре второваною, всипаною піском стежкою почали спускатися з насипу. Стояв невеличкий морозець, дихалось легко, Костюк подумав, що підвищився атмосферний тнек, знявши з серця біль і неспокій. А може, заспокоювала нерухома буденність пейзажу: будинок лазні на розі вулиці, розрита, в чорних торф'яних рівчаках дорога, сосни, берези й сніг, усіяний вугільним пилом і глицею; і небо — сонна задума далеких хмар, в яких зріють весняні мокрі сніги. Вони відчинили будинок — стояв тут холодний залах нежилої оселі. Костюк пішов у сарай, нарубав дров. З насолодою понюхав, як пахнуть живицею руки. Приніс дрова, кинув коло пічки, біля якої на колінах стояла Валентина, роздмухуючи полум'я. Він став поруч із нею і теж почав щосили дмухати, — на нього війнуло гарячою силою вогню. Він подивився на Валентину. Відсвіти полум'я лягли на її обличчя. Волосся спало на чоло, і вона смішно, по-дитячому, здмухувала його. Він подумав, що кохає цю жінку так, як тільки може кохати мужчина останню жінку в своєму житті; він подумав, що доля зглянулась над ним, поставивши на його шляху цю жінку, і що все в них було прекрасно — від самого початку.

Вона подивилась на нього, усміхнулась, поцілувала його. Потім зняла його і свій годинники, поклала на стіл. Він мав два вільні дні, й серед метушні, важких операційних днів (щоб підтримувати добру форму, він узяв майже всі складні операції на себе і, бувало, за один операційний день робив по два протезування клапанів) — серед засідань та незчисленних господарчих турбот ці два вільні дні видались йому чимось нереальним.