Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Женю, знаєш, хто у мене гостював на тому тижні? — не зовсім послідовно перескочив з теми на тему Антон.

— Хто?

— Галія Абдурахманівна Нуралієва, моя лікарка, як врятувала мені ногу. Я, коли лежав на витяжці, таки скандал учинив. Кричав: а де моя друга нога? Що ви з нею зробили? Вона за цю ногу перелаялася з головним хірургом, який хотів її відрізати. До мене маршал авіації приходив. — Антон озирнувся, щоб пересвідчитися, чи, бува, не чує Лера, яка могла б внести суттєві поправки до його розповіді, бо весь час сиділа біля його ліжка.

— А як це з вами сталося? — спитала Оля. — Невже після війни?

— Скажу вам по секрету, Олечко, що в сорок дев'ятому я перейшов на нову техніку. Тільки нікому ні-ні. Це таємниця, — підморгнув Антон. — Літав на перших реактивних Яках, МіГах. У п'ятдесят першому я вже був льотчиком-перехоплювачем першого класу. У Прибалтиці служив. Біля самого моря. Тоді саме Микола народився… Ох і кричав же він по ночах… Горлодер був! Якось уночі бойова тривога. Тоді з боку Балтики американці нас промацували. Весь час підлітали, перевіряли — чи не спимо? Не спали. Це було взимку. Я в літак. Зачинив ліхтар. Сніг страшний, а летіти треба. Дають добро на старт. Сектор газу, швидкість — ураган, підйом, я в повітря — і раптом удар і страшний крен:, нічого не розумію, літак горить… І я вже нічого не пам'ятаю… Потім хлопці розповідали: на зльоті відірвався підвісний бак, я крилом вдарився у сарай, що стояв метрів за п'ятсот від злітної смуги. Сніг падає, літак горить, весь сплющений, я в літаку — відключився повністю. А на радарі мене немає. На башті не розуміють — що сталося? На смузі немає, в небі немає… Знайшли. Механіки витягли. Я обгорів, дві ноги поламані, травма черепа… Якби не Галія Абдурахманівна… І якби не Лера… Влітку був у музеї Вітчизняної війни, побачив свій літак. Старенький МІГ. Він колись мені здавався таким прекрасним, кращого в світі не було. Диво! Як лебідь! А тепер стоїть — дивлюсь: старий. Пенсіонер. І крила якісь не такі, і кабіна допотопна. Тепер літаки! Нас возили в полк, показували. А хлопці які! А, що казати. Женю, піди краще потанцюй з Олею. А я ще трохи заправлюся. Поки Лера покинула бойовий пост… Він вийшов до гостей.

— Хоч вам і не дуже хочеться, — сказала Оля, поклавши руку на плече Жадану, який запросив її до танцю.

— Чому? Вам здається…

— Не виправдовуйтесь. Я відчуваю, коли не подобаюся мужчинам. Тільки ви не хвилюйтеся, я не шукаю собі чоловіка, Вам ніщо не загрожує.

— Чому ви так думаєте? — знітився він, наче його піймали на чомусь поганому.

— Я не збираюся заміж. Ні від кого не залежу, що хочу, те й роблю. Це Люба і Микола надумали мене сватати. Познайомся з нашим братом, він дуже добра людина. Я добра людина, ви — добра людина, вони — добрі люди… Чому ж серед нас так багато злих? Де вони беруться?

— Вони помилялися. Я не добрий.

— А який?

— Сумний.

— Чому? — вона вже не посміхалася іронічно, а звела на нього здивовані очі.

— Не знаю. Мабуть, від мудрості, коли бачиш більше, ніж інші. Знаєте, був такий Сент-Дьєрді, біохімік. Лауреат Нобелівської премії. Так от він казав: «Досліджувати — значить бачити те, що бачили всі, але думати так, як не думав ніхто».

Вона надула свої яскраво нафарбовані губки.

— Це дуже складно. Але я розумію. Ви хочете сказати, що ви не такий, як усі.

Він танцював механічно, не відчуваючи Олі, наче її не було зовсім; згадав, що післязавтра приїздить лікарка Гаврилюк, і йому стало радісно, і Оля вже не здавалася пошлячкою, як спочатку. Прийшов веселий Антон, підморгнув заохотливо племіннику, мовляв, давай, заходь у піке, не втрачай моменту, в твоїх обіймах дуже симпатична жінка, якби мені скинути років двадцять, то…

Оля серед танцю раптом кинула Жадана, ніби зрозумівши, що вона для нього не існує навіть як рухома лялька, й пішла до Антона.

— Антоне Івановичу, а труба у вас є?

— Є. Аякже. Я її всю війну возив. У літак брав із собою. Це мій талісман.

— Заграйте, будь ласка, що-небудь.

— Діду, діду, заграй, — закричали малі Тошка й Оксана, які встигли по самі вуха облитися солодкою «фантою».

Антон дістав з шафи старий, запилюжений футляр, протер його хусточкою — та одразу посіріла — й відкрив кришку. На темно-фіолетовому оксамиті, виблискуючи, мов коштовне кольє, лежала старенька труба з витертими до мідної жовтизни колінами й клапанами. Діти й дорослі зачаровано дивилися на трубу, наче перед ними була посланниця інших, давно минулих і безповоротних часів. Антон приклав трубу до губів — і наївний, чистий звук виповнив усю квартиру, заглушив усі інші шуми, розмови й співи в сусідній кімнаті, бо ця нехитра мелодія увібрала в себе вібрацію повітря війни, рев авіаційних моторів і незграйні звуки маленького пілотського оркестру, що загинув під Берліном, і ніхто не здивувався, побачивши сльози на Антоновому обличчі.