Юрий Щербак - Причини і наслідки

— В тебе є сестричка чи брат? — питав Олег.

— Ні.

— А чому?

— Та знаєш, — звірялася Оксана, мої батьки такі скупердяги… Все по магазинах бігають…

— При чому тут магазини?

— У них грошей немає. Щоб купити братика.

— Що? — єхидно розреготався Олег. — І ти віриш у ці побрехеньки, що за столом говорили?

— Ну, гроші потрібні, — розгубилася Оксана.

— Ні, дурненька. Діти народжуються з живота. Там, у животі, такі клітини є, мені батько казав. Він ветеринар.

— Клітки, як у зоопарку? — злякано спитала Оксана.

— Та ні, я тобі в книжці покажу.

— Я чув, що людина від мавпи походить… — сказав Тошка. — Тільки я не вірю. Мавпи гидкі, а людина красива.

— Походить від мавпи, — підтвердив Олег. — Думаєш, ти набагато красивіший від мавпи?

— То я подумала, що в животі стоять клітки, в них сидять маленькі мавпочки, а з них виходять люди… — розвивала свою теорію Оксана.

Олег засміявся ще голосніше, відчуваючи повну свою зверхність над дурною малечею.

— Ти нічого не розумієш! Приходь до мене, я тобі покажу книжки.

Моєму синові теж було б шість років, як Тошці, подумав Жадан. І він міг би так само клеїти телевізор, малювати фільми і міркувати над походженням людини.

Гортаючи альбом, наштовхнувся на фото оркестру: молоді, веселі хлопці у льотній формі стояли перед винищувачем, тримаючи музичні інструменти: акордеон, гітара, скрипка, саксофон, труба, барабан. Пізнав молодого Антона — він єдиний з усіх не сміявся, а суворо і незрушно дивився просто в об'єктив, боячись ворухнутись, проте не помічаючи, що акордеоніст підняв ззаду руку, прикрасивши величного Антона розчепіреними пальцями у вигляді ріжок. Фото було зроблено влітку 1944 року в Польщі. Над усіма оркестрантами, крім Антона, стояли хрестики й дата загибелі: більшість полягла у квітні сорок п'ятого під Берліном.

Риплячи протезним черевиком, до кімнати увійшов дядько Антон з Олею, ввімкнув магнітофон свого сина і церемонно нахилив голову, запрошуючи цю кирпатеньку жінку до танцю.

Манірно виставивши руку, як робили в часи його молодості фраєри з танцмайданчика «Жаба», дядько Антон підстрибом пішов танцювати фокстрот під металеві удари рок-н-ролу. Оля жваво дріботіла ніжками, підладжуючись під кульгаві кроки свого партнера, вони весело сміялись, задоволені такими чудовими іменинами, а Жадан продовжував гортати альбом — тепер уже ззаду наперед. Він любив дядька Антона за веселу вдачу й доброту; Антон, на відміну від батька — людини мовчазної і відлюдкуватої вдачі, завжди був оточений ріднею і друзями; у нього вічно товклися гості з усіх усюд — однополчани, дальні й ближні родичі, просто випадкові знайомі, в якими Антон здибався під час своїх мандрівок по країні, бо найбільше в житті любив подорожувати — охоче їздив у гості до давніх друзів-ветеранів, на різні урочисті зібрання полку, зустрічі з піонерами-слідопитами. Жив Антон у Теремках, у новій трикімнатній квартирі, в якій завжди було тісно, гамірно і — весело.

Скінчився танець, і Антон всадовив Олю поруч з Жаданом, а сам стояв, задихаючись, і витирав хусточкою спітніле чоло. Волосся в нього було густе, темно-русяве, майже не торкнуте сивиною, очі меткі, а усмішка заворожувала своєю відвертістю; Жаданові спало на думку, що дядько Антон свого часу був, мабуть, дуже схожий на кіноактора Крючкова, який, власне, і грав таких Антонів — трактористів, льотчиків, робітників.

— Ой, що це? — зацікавилася Оля, побачивши альбом. — Це ви, Антоне Івановичу? Який гарний…

— Олечко, ви вірите в долю? — спитав Антон.

— Вірю, — зітхнула вона, й обличчя її на мить стало сумним, навіть похмурим, але одразу ж засвітилося золотою усмішкою.

— Жодної подряпини за всю війну — ви таке можете собі уявити?

Антон починав розводитись на свою улюблену тему, яка його переслідувала, наче нав'язлива мелодія музиканта; це траплялося завжди, коли Антон бував під газом. Жадан знав наперед усе, що скаже і про що розповість дядько, але ніколи його не перебивав і завжди уважно слухав, бо розумів, що тому треба висповідатись. Синам Антоновим і невісткам ніколи було слухати батька, вони відмахувались від старого, як від надокучливої мухи, а Лера і так усе знала, бо служила радисткою в Антоновім полку і, навпаки, могла лише сперечатися й спростовувати дядькові побрехеньки, бо все, що він бачив на величезних швидкостях у небі, вона бачила з землі зовсім по-іншому, у пропорціях зменшених, ближчих до сухих оперативних зведень. А душа Антонова прагла спогадів про стрімкі, смертельно небезпечні злети в Невідоме, Прекрасне і Страшне.