Юрий Щербак - Причини і наслідки

Вони не піднялися, як звичайно, на вершину Байкової гори, туди, де був вхід у польську і німецьку ділянки , а раніше звернули праворуч у вузькі ворота й пішли неходженою стежкою поміж могил, щоб скоротити собі шлях. Ніколи досі вони так не ходили. Снігу на кладовищі було набагато більше, ніж на вулицях. Все довкола мало умиротворений сільський вигляд; навіть іржаві огорожі, якими живі оточували мертвих, щоб ніхто не відібрав від них їхні клапті землі, не дратували Жадана, а навпаки — плутаниною залізних та чавунних орнаментів тільки підкреслювали неторкану білість схилів. Біля однієї могили вони зупинились. На гранітній стелі був видлубаний сірий малюнок: гори, пунктирна лінія маршруту й хрестиком позначене місце загибелі; поруч художник зобразив портрет молодого, усміхненого хлопця і зламану квітку. Під стелою вони побачили зелену пластикову каску, вкриту сніговою подушкою, і альпіністський льодоруб.

— Яке нещастя, — зітхнула мати.

І в цю мить він побачив знайоме обличчя, що визирнуло з-поза могили молодого альпініста, наче людина ця чекала Жадана й подала йому непомітний знак.

— Почекай, мамо, — вражено сказав він, протискуючись між огорожами. На засніженому скромному пам'ятнику з сірого граніту був висічений невеличкий хрест і виднівся напис: «Професор В. К. Левкович. 1860–1927. Мир праху твоєму». З великого фаянсового фото, яке добре збереглося, в Жадана пильно вдивлявся Левкович. Він сумно підпер підборіддя рукою: сліди старості, хвороб і тяжких переживань виразно проступали на цьому обличчі. Фото, мабуть, зроблене було незадовго до смерті професора — такого Жадан ніде не бачив. Та й про саму могилу нічого не відав, тільки чув, що Левковича поховали на Байковому кладовищі, але ніхто не пам'ятав, де саме. Дивною здалася йому ця випадкова зустріч з Левковичем саме тепер, у ці дні, коли доторкнувся він до життя людини, яка невідь-чому стала йому близькою — ближчою, ніж багато хто з живих, сьогоднішних, тих, хто його оточував, хто штовхався навколо нього, ліктями прокладаючи собі дорогу — куди? До могили, що забута буде так само, як і ця, тільки набагато швидше?

Вони дійшли нарешті до батькової могили. Мати, задихаючись, сіла на лавочку, а він обережно скинув сніг з невеличкого вінка з зеленого хвоща. Всередину вінка поклав китицю червоної калини. Так робили завжди взимку, щоб птахи прилітали на могилу й щебетом своїм розважали батька. Це було дуже гарно — на білому снігу червоні й зелені кольори життя. Сівши поруч з матір'ю, Жадан замислився.

— Поховаєш мене праворуч від батька, — сказала мати. — Він так любив, щоб я була праворуч.

— Не треба, мамо, про це.

— Треба. Мені спокійніше, коли я знаю, де лежатиму. Тільки оте дерево спиляй, бо тут затінок. А я люблю, щоб небо було видно.

— Добре, — покірливо сказав він, зрозумівши, що не треба з нею сьогодні сперечатись.

— Батько був дуже порядною людиною. І дуже мужньою. Хоча всі думали, що він несміливий, боязкий. Він мовчуном був. Ти в нього пішов… Петре, Петре, рано ти нас покинув…

Помовчали.

— Ти не замерзла? — спитав він.

— Ні. Прибери, будь ласка, сніг навколо могили. І лопаточку сховай, бо заберуть.

Сніг не треба було прибирати; в ясній його й неторканій пелені крилася тиша й заспокоєння. Та Жадан не став заперечувати, знаючи вередливий характер матері, а взявся до роботи.

— Він захворів у сорок восьмому році, — ворухнулася мати, сховавши руки в рукави старої синтетичної шуби. — Йому тоді було лише тридцять два роки, і до того ж він був здоровий як дуб. Поранення легкі, слава богу, з війни повернувся, груди в орденах. Що людині треба? Він робив тоді кандидатську дисертацію, працював асистентом на кафедрі терапії.

— Працював у медінституті? — здивувався. — А я і не чув ніколи. Думав, що в поліклініці весь час…

— Батько не любив про це згадувати. Він захопився генетикою, хотів вивчати спадкові хвороби… Мріяв заснувати кафедру медичної генетики. Консультантом його дисертації був Гершензон.

— Академік Гершензон?

— Так. Тільки тоді він не був ще академіком. Працював в університеті. Високий, стрункий. Дуже розумний. Ну от. У сорок восьмому, восени, почалася кампанія проти вейсманістів-морганістів… Почали бити тих, хто вірив у хромосоми… До батька ставилися добре і попередили, що він повинен перебудуватись і забути про гени, про спадкові хвороби. Він сказав, що не може за одну ніч змінити погляди і відмовитись від того, в що вірить, заради чого працює. Тоді його викликали на збори… Замість того щоб змовчати, — бо навіть ті, хто виступав проти, підходили до нього перед зборами, вибачались і просили: Петре Івановичу, зробіть вигляд, що визнаєте критику, адже так треба, невже ви не розумієте? Замість того, щоб промовчати чи не піти на збори, а лягти до лікарні — я йому казала, щоб ліг, — він виступив і не відрікся… Ну, тоді навіть найближчі друзі махнули на нього рукою — божевільний, мовляв. Проти кого виступив? З інституту звільнили. От тоді він і зліг, по-справжньому захворів. Гострий діабет… Потім влаштувався дільничним лікарем в Пирогові… Так і не став кандидатом…