Юрий Щербак - Причини і наслідки

Дивно, але Куля рішуче підтримала Жадана.

— Ви цю гниду, Огородника, бачили? А цього подлєца Бадяка? Та вони вам потім на чорне скажуть біле, від усього відмовляться. Негайно треба написати, щоб не відкрутилися потім. Тільки всю правду пишіть, Євгене Петровичу. Не слухайте нікого. І мене, стару дурепу, не жалійте. Я теж винна, хоча нам і заборонено втручатися в лікування тих, кого покусали скажені тварини. Мені теж треба добре дати по шапці.

— Хто вам заборонив? — поцікавився він. — Адже в п'ятсот сороковому наказі…

— Та Діна Михайлівна. Вона сказала, що ми однаково нічого в цьому не розуміємо. І не маємо права.

— Дозвольте, а якщо ви бачите, що хірург не знає, як бути, або помиляється, ви що, будете мовчати? Хай людина гине? Ви хто? Лікарі чи санітарні чиновники?

Тут втрутилася Кротова, почала ображено пояснювати, що Куля не зовсім правильно її зрозуміла, що це зроблено заради порядку і централізації, що тільки вона, як обласний спеціаліст, може за всі призначення відповідати, бо якщо в кожній районній санепідстанції почнуть вказувати хірургам, що і як вводити хворому, то вийде з цього тільки страшна плутанина.

В цю хвилину повернулася Ганя з великим скляним підносом, на якому лежали бутерброди, і сказала, що Жадана питає якась мала дівчина. Стоїть надворі, а всередину санепідстанції йти боїться.

Він дуже здивувався і вийшов, не одягаючись, у двір.

Його чекала дочка Чорнодуба.

На ній було сіре картате пальто з капюшоном, плетена зелена шапочка. Обличчя бліде, зморене, ніс посинів від холоду, й під очима темні кола. Вона злякано дивилася на Жадана, і йому здалося, що не важке, незграбне пальто вона на собі носить, а клітку. Пташеня в клітці.

— Ти що? — спитав. — До мене?

— Ну.

— Ти змерзла. Ходімо в дім.

— Ні, ні, — відступила на два кроки дівчина, — не хочу. Краще тут.

— Як тебе звати?

— Ніна.

— Що в тебе? Кажи.

— Дядю, це правда, що мій тато помер?

Він зітхнув і нічого не відповів.

— І в мене ніколи більше не буде тата? — спитала Ніна. — Чому мені його не показали?

Він чекав, що вона зараз заплаче, але очі її були сухі, а питала вона так зосереджено і спокійно, наче на уроці математики просила вчителя пояснити щось складне і незрозуміле.

Жадан знову промовчав.

— Ви не вірте мамі, — сказала Ніна. — Мама погана. Вона неправду каже. Тато добрий.

— Хіба можна про маму так казати?

— Можна, — кивнула головою Ніна. — Я маму ненавиджу. Як тільки підросту, піду від неї світ за очі. Це через неї тато загинув. Вона його гризла вдень і вночі, життя йому не було… А тато добрий, він усіх любив, нікого не зобиджав. Він її боявся, як вогню. Але любий і весь час малював.

Він згадав троянду з жіночим обличчям.

— Мама хотіла шубу купити, казала, що вже стидно їй у старому пальті ходити, — продовжувала Ніна. — А тато якраз фарби купив і в сараї ремонт зробив. Казав мамі, щоб зиму вона ще походила у пальті. Мама його трохи не побила, кричала, що полюбовника заведе, а тато просив, щоб при дітях вона цього не казала. Дядю, в неї є полюбовник, я знаю. І тато знав. Він продукти возить. Такий гидкий, товстий.

— Тихше, — розгублено мовив Жадан. — Не кажи про це. Не можна.

— Чому не можна, коли це правда? Мама від нього ковбасу і масло приносить.

Вона зазирнула йому просто у вічі своїм допитливим поглядом. Він не витримав, опустив очі.

— Що ж було далі? — спитав.

— Вони полаялися в п'ятницю, мама цілу ніч його гризла, я спати не могла і все плакала, бо так жаль було тата, так жаль… А в суботу я до школи не пішла, а пішла з татом на рибалку. Він мене сам попросив.

— Так ти з ним була, коли… коли це сталося?

— Ну. Це як іти до Івашківців. Тато казав, що це щасливе місце. Там невисокий берег, тато сидів над річкою, закинув три вудочки. Тепло було, добре. Сонце таке тепле, як улітку… Тут звідкись прилетів метелик — такий гарний, ніколи такого не бачила. Темно-червоний, а на крильцях наче очі намальовані. Як на картині в тата. Я за ним побігла, хотіла спіймати, а він тікав од мене. Там такий ярок є. Я туди. Раптом чую — тато кричить. — І знову вона не розплакалася, а лише затнулася на хвилину. — Дядю, це я в усьому винна. Якби не побігла за метеликом… вона б його ніколи не вкусила… я б не дала…

— Ти що? — він відчув, як починає тремтіти — від холоду чи ще від чогось: уявив того темно-червоного метелика Долі з чорними зіницями на крилах, обведеними білими колами. — Ти не винна, Ніно.

— Я побігла до нього, не розуміла, що сталося. Щось червоне, як вогонь, крутиться на спині в тата, а він бігає по берегу, кричить. Я схопила лисицю за хвоста, вона відпустила тата й побігла собі. Якось дивно так бігла, наче важко їй. Видно було, що помирає… Тоді я хустку намочила в річці й кров почала татові витирати… Він стогнав, але не плакав… Тато в мене сміливий. Тільки коли мама його лаяла, він плакав. Я чула вночі. А так ні. Ми пішли з ним в больницю… — Вона зробила наголос на «о»: бОльницю. — А дядько той, доктор, що співає, каже: ви йдіть туди, де були, знайдіть лисицю. Треба відрубати їй голову і здати ветинарам.