Юрий Щербак - Причини і наслідки

Жадан почав гризти нігті. Розумів, що це погана, некультурна, негігієнічна звичка, не личить без двох хвилин докторові наук робити це, тим паче в медичній установі, але не зміг стриматись.

— То як? — напосідав Огородник. — Я дуже вас прошу.

— Я не знаю, — глухо мовив Жадан. — Треба подумати.

— От і подумайте. А поки тут з вами хочуть проконсультуватися кілька наших співробітників. У зв'язку зі смертю Чорнодуба. Ті, що мали з ним контакт. Я піду у відділення, а вони сюди до вас зайдуть.

Огородник міцно потиснув йому руку. Перед цим високим, впевненим у собі, міцним чоловіком Жадан зовсім змалів і розгубився, відчуваючи, як Огородник в'яже його в якийсь темний вузол.

— Ще раз, ради бога, вибачте, Євгене Петровичу, за мою нетактовність. А Бадяка ми покараємо, ви не сумнівайтесь. Я негайно видам наказ, оголошу йому догану, а замість нього рабіологом призначу іншого хірурга. Тут у нас є одна жінка, Ліда Гаврилюк. Молода, розумна. Ви її зараз побачите. Наведемо порядок, не думайте. Дуже радий був з вами познайомитись.

Він вийшов, залишивши Жадана самого. Чути було, як він наказав секретарці негайно знайти тих, хто має проконсультуватися в товариша з Києва.

Першим увійшов маленький, ще менший за Жадана, білявий красень з голубими очима — хоч на дореволюційні листівки його фотографуй з написом «Жди мене, як пташка сонця»; волосся, ретельно укладене в високу зачіску, вилискувало, наче красень щойно вийшов від перукаря, де його сприснули лаком; навіть запах солодкий почувся Жадану; весело потираючи руки, дивний відвідувач одразу ж почав розповідати якийсь анекдот про телепата, що вимагає в когось запасне колесо, а колеса, хоч ти лусни, немає; голова цього чоловіка здавалася непропорційно великою порівняно з коротенькими ногами й руками. Він ходив у вузьконосих світлих туфлях з високими, майже жіночими підборами. Виявилося, що це патологоанатом, який робив розтин трупа Чорнодуба і, виймаючи мозок з черепної коробки, випадково порізався. Жадан уважно подивився на руки веселуна (згадав чомусь весільну фотокартку в домі Чорнодуба) і, хоч нічого не знайшов, ніяких слідів, призначив лікування, бо знав, що може потім статися з цим красенем: якщо не захворіє (таких випадків майже не було), то вигризе, випалить йому душу страх — ні сну йому не буде, ні спокою.

— Тільки попереджаю вас, — похмуро сказав Жадан, який уже зрозумів і походження солодкого запаху, і причину доброго настрою патологоанатома, — киньте пити. Інакше я ні за що не ручуся. Рік не пити.

— Відомо, — весело погодився білявий красень. — Ви б, колего, якби побачили те, що я бачу, не так би запили. От, наприклад, з тим Чорнодубом. Він помер у неділю вночі. Його дружині вже в суботу сказали, що безнадійний. То вона в понеділок прийшла до мене вранці і почала кричати, щоб я скоріше розтин робив. Бо, мовляв, тепло, а вона зрання в неділю на поминки холодцю наварила і боїться, щоб цей холодець не зіпсувався, чого доброго.

— Що? Холодець?

— Ось так. Холодець. А ви кажете… Спасибі, що призначили лікування. А то цей Бадяк ні в яку не хотів. Ти, каже, симулянт. А тепер я відпочину хоч кілька днів від своїх покійничків. А вони — від мене. Я думаю, в цьому логіка є, га?

— Нормально, — підтвердив Жадан.

— А пити ні, не буду. Зав'язав. Слово честі даю.

Маленькими кроками, наче вистукуючи морзянку, він жваво прочимчикував до виходу.

За ним, озираючись навсібіч, наче хтось за нею гнався, увійшла літня жінка-санітарка, яка працювала в інфекційному відділенні і заходила до палати, в якій помирав Чорнодуб, заносила йому їсти й пити; пити він зовсім не міг, а їсти пробував, але теж давився, й вона ці тарілки й склянки забирала.

— Ви були в гумових рукавичках? — спитав Жадан.

— Аякже! В нас Галина Федорівна знаєте яка строга!

— То чого ж вам треба? — роздратування почало охоплювати його.

— А повітря? Я ж дихала з ним одним повітрям, — наполягала жінка, весь час чомусь обмацуючи зморшкувату шию. Пальці в неї тремтіли.

Він не витримав.

— Слухайте, ідіть звідси, жінко, і не морочте собі й мені голови. Сказ повітрям не літає. Хай вам ваша Галина Федорівна розкаже. Чортзна-що.

Одразу ж стало соромно за те, що не стримався, він хотів вибачитись, сказати цій жінці бодай кілька підбадьорливих слів чи пожартувати з нею, щоб зняти всі її темні підозри, але її вже як вітром здуло. Щоб якось заспокоїтись, підійшов до вікна. Побачив річку, над якою нависли горби протилежного берега, наче круглі порепані житні хлібини. На одному з горбів легко і сумно, немов намальовані молоком, біліли стіни старовинного монастиря. Хвиля теплого повітря, що накотилася вранці на ці землі, майже повністю з'їла сніг, повернувши берегам їхню осінню сонливість. Йому здалося, що протилежний берег живе в якомусь іншому часі, у неквапному, величному вимірі природи, яка не знає ні смертей, ні жалюгідних, дрібних пристрастей, ні брехні чи зла, наче ці коричнево-сірі узвишшя були заповідником спокою, тиші й вічності. Можливо, саме про це думав Чорнодуб, коли малював свої дивні картини і річку з човном, повним людських очей.