Юрий Щербак - Причини і наслідки

Тільки вчора вночі дізнався про це Жадан, і тепер, стоячи в затемненій ординаторській, дивлячись в освітлені вікна операційної, він думав про цю побиту, поламану життям ще молоду жінку, яка зараз рятує побитих, поламаних життям людей, і в ньому водночас зростали любов і тривога, — і тривога ця виникла не тільки від хвороби Поплавського, хоча і це важило, але зародилася, наче щемлива мелодія, ще раніше, непомітно, в якусь тепер втрачену мить: можливо, тоді, коли вперше подумав вів про несумісність свого особистого щастя з горем багатьох з тим горем, до якого впритул доторкнувся тут, у Старій Митниці. Або тоді, коли знову згадав він Олю, вивертаючи зі своєї душі все темне і зле, намагаючись виправдати й поглибити свою ненависть до Олі та того, хто забрав її від нього; бажаючи вирвати з душі все коріння своєї любові до неї, забути, що найбільшого щастя в житті — щастя першого і, можливо, останнього кохання — зазнав він з Олею. Все інше було щастям вторинним, тобто несправжнім, вигаданим, тимчасовим.

Він подумав, що його біль від згадок про Олю — як біль інваліда, який втратив ногу, але відчуває її як живу: і пальці болять, і примарні м'язи на литках. Це зветься — фантомні болі.

…Зимове небо тільки яснішало над Старою Митницею, навіть білосніжні халати, що були на тих, хто зібрався довкола Поплавського, здавалися зшитими з сірого павутиння.

Поплавський марив — і це була розірвана, випадкова безсистемна маячня лихоманки; за безладними, на позір, словами Поплавського проглядав певний зловісний сюжет, певна послідовна структура того, що, здавалося б, було позбавлене будь-якої логіки: у психіці хворого розігрувалась ситуація нападу і захисту. Нападу чорних демонів. Жадан знав, що саме таку програму нападів і вбивчих кошмарів несе з собою вірус сказу, який розмножується в мозкових клітинах.

— Лейтенант, лейтенант! — кричав Поплавський, схоплюючись з ліжка. Голову його підтримувала няня, що просиділа коло нього цілу ніч. — 3 гори б'ють духи! [10] Духи, душмани — афганські контрреволюціонери. Чуєш? Алло, алло! Як мене зрозумів? Алло, прийом. Кулемет і два гранатомети! Чуєш, лейтенанте! Прикрий нас вогнем! Мій бе-те-ер загорівся. Духи, чорні, летять сюди… Лейтенант! Буде рукопашна! У, сволота… гади… тримайтеся, Серього, Серього… це не вовки, це духи! Лейтенант, негайно викликай вертольоти! Мамо… мамочко!

Він схопився руками за обличчя, намагаючись зірвати пов'язку, але няня розімкнула його руки й обережно поклала голову на подушку.

— Синочку… синочку, не можна так… страждалець ти мій рідний. За що тебе так? Лікарі, — повернула вона до тих, хто мовчки стояв у цій палаті, своє прикрите марлею обличчя — тільки очі блищали, — та зробіть же щось, рятуйте його, бачите, як хлопець мучиться…

Раптом Поплавський розплющив очі й осмислено глянув на них. Привиди тимчасово відступили від нього.

— Де я? — спитав. — Що зі мною? Де мати?

— Ти в лікарні, — відповіла завідуюча інфекційним відділенням Галина Федорівна. — Трошки застудився. Зробимо уколи, буде краще. Ти їсти хочеш?

— Хочу,

— А пити?

Гримаса болю пробігла по лицю Поплавського, так наче він хотів проковтнути щось, та не міг.

— Хочу.

Проте пити вже не міг: тільки-но поставили перед ним склянку чаю, як почалися корчі. Останні сумніви Жадана зникли, це був сказ, його блискавична форма. Незабаром почнуться паралічі, потім… Але ін'єкцію метафену він не відмінив, його покликали. У коридорі приймального відділення стояла незнайома дівчина років дев'ятнадцяти. Біляві брови, біляві вії, сині, немовби залиті весняною повінню, очі й рум'янці на всю щоку, як буває це в тендітних дівчат з ніжною шкірою.

II

Дівчина мовчала, зі страхом, як здалося Жаданові, не зводячи з нього очей.

— Ви до мене? — спитав він.

Вона кивнула й продовжувала мовчати. Здалася йому схожою на школярку сьомого класу. Чисте й злякане дитя, яке невідь за які гріхи викликали до директора школи. Тільки він її не викликав.

— Я вас слухаю, — сказав він і подумав, що зараз вигляд у нього як у професора Скидана, коли підійшов до нього на бульварі Шевченка.

— Це правда… що з Ромою… що сказився він?

— Хто вам сказав?

— Це правда?

— Ви ким йому доводитесь? — спитав Жадан, спохмурнівши.

— Мені сказали, що ви професор… що з Києва… і що все знаєте… Це небезпечна хвороба?

— Я вас питаю: ви хто? Його родичка? Чи хто?

— Я… я… ми любимо одно одного… збираємось одружитись…