Юрий Щербак - Причини і наслідки

Але не мати понівечила йому долю. А хто? Оля? Чи той, до певного часу не знайомий, який писав їй такі натхненні листи? Чи, може, він сам, Жадан?

Запідозривши щось брудне, вже не міг стриматись, почав вистежувати Олю. Одного разу, стоячи навпроти інституту онкології і розглядаючи страшну мозаїку на стіні: як призматична людська постать бореться з чимось темно-червоним, потворним, що символізує ракову пухлину, — він побачив, як на ріг вулиці Васильківської вийшла Оля. Жадан сховався від неї за деревом. Через кілька хвилин під'їхала легкова машина, така сама, як у Лозицького, і Оля, швидко озирнувшись (Жадана боляче вразило це її злодійкувате озирання), сіла в машину й поїхала. Жадан лише встиг помітити впевнений профіль якогось мужчини за кермом. Потім він дізнався, хто це. Професор Юрій Сергійович Скидан, відомий київський акушер-гінеколог, один з найкращих спеціалістів з лікування жіночої безплідності. Його кафедра вела якісь спільні дослідження з лабораторією, в якій працювала Оля. Ну і… Ще кілька разів, криючись, мовби секретний агент з якихось поганих кінофільмів, зустрічав їх Жадан, і щоразу щасливі, умиротворені вирази їхніх облич вражали його як щось неможливе, наче моторошний сон. Однак це був не сон.

І от одного разу, зібравши всю свою мужність, почуваючи себе тяжко хворим, як той скажений собака, що у пошуках порятунку біжить до лісу вишукувати якусь рятівну траву, Жадан пішов назустріч своєму суперникові. Знав уже всі його маршрути, вивчив розклад занять і зустрів на бульварі Шевченка, недалеко від медінститутського ректорату. За півгодини там мала починатися вчена рада.

Скидан здивовано подивився на нього. Подумав, мабуть, що то чоловік якоїсь нещасної жінки, яка не може завагітніти, просить проконсультувати дружину. Був майже одного віку з Жаданом, але виглядав набагато молодшим: високий, сивіючий, спортивний мужчина в елегантному чорному плащі із замкненим виразом обличчя глянув байдуже на Жадана, наче на дерево чи стовп, який треба обійти, щоб не втрачати зайвого часу.

— Я вас слухаю, — кинув нетерпляче.

— Я чоловік Олі. Олі Жадан.

Професор холодно й уважно подивився на нього, наче Жадан із предмета неживого перейшов у стан комахи, але ще не перетворився на людину.

— Що з того? Що вам треба? Конкретно.

Жадан розгубився,

— Мені… треба поговорити з вами.

— Нам немає про що говорити, — відрізав Скидан.

— А Оля, як же Оля… адже вона… ви… ну і взагалі…

— Слухайте, в мене немає часу займатися вашими сімейними справами. Вирішуйте їх самі. А ваша особа, вибачте, мене просто не цікавить. Нам з вами немає про що говорити. А втім… Скажу. Ви не гідні мати таку дружину, як Оля. Навіщо вона вам? Вона не для вас… Вона… вона занадто прекрасна і розумна, щоб бути вашою дружиною. Ви не можете їй дати і однієї сотої того, на що вона заслуговує. Якби ви любили по-справжньому Олю… ви… ви б уже мали з нею троє дітей… Носили б її на руках, а не примушували працювати і робити цю ідіотську дисертацію. Вибачте. — Він легко вклонився і спокійною ходою, наче й справді нічого незвичного не сталося, так, ніби справді зустрів примітивну комаху, пішов униз, до ректорату. Жадан розгублено озирнувся. Побачив гнівно похилену голову Шевченка — пам'ятник, наче на гравюрі, сіро карбувався в несміливій прозелені парку, в радісному, сповненому передчуттям любові київському весняному повітрі. Що робити? Сів на лавочці у парку Шевченка, бо ноги вже його не тримали. Вчинити так, як у мелодрамі Островського, з якої зробили жорстокий романс: ревнивий, негарний, дурний чоловік вбиває з жалюгідного револьверчика свою зрадливу красуню-наречену, а всі його зневажають, сміються з нього, ніхто йому не співчуває ні на екрані, ні в залі, бо всі вважають, що слабкий мусить мовчки відійти, полишити жінку сильному, владному хижаку. Це якраз той випадок, коли тріумфує теорія Оскара і цього сіро-жовтого вовка Брауна. Чому в цього акушерського гінеколога такий свіжий, дитинний колір обличчя, думав Жадан, сидячи на тій лавочці й слухаючи збуджене туркотіння голубів.

…Жадан дійшов нарешті до самого берега річки. На днищах човнів, які лежали тут, покоїлись копиці сліпучо-білого снігу — немовби тимчасові пам'ятники зимовому супокою, що панував довкола. Сніг, який вистелив кригу на річці, був іншого кольору, ніж той, що вкривав землю. Під річковим снігом де-не-де проглядала крига, за нею вгадувались темні, жовтуваті, глинисто-пінні глибини води, що упокорилась тільки тимчасово, тільки у зовнішніх своїх виявах, а насправді неспинно, століттями несла й нестиме свою течію повз ці береги, не відаючи дрібних людських печалей. Зітхнувши, Жадан пішов до лікарні. З ніжністю і сумом подумав про Ліду, яка його там чекає. Як добре було б залишитися тут з нею назавжди, забути про Київ і все лихе, що його там спіткало. І ще подумав, що треба вже їхати додому.