Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Не знаю, — вперто повторив Жадан. — Не думаю, що гамма-глобулін. Але треба перевірити. Треба обов'язково виділити вірус і вивчити.

— Євгене Петровичу, — пробасила Куля, — та пошліть ви все це під три чорти. Нащо вам цей сказ здався? Хай виставлять менінгіт — буде всім краще. І вам, і нам, і родичам Поплавського.

— Чому родичам? — спитав він.

— Та хвороба дуже вже неприємна, — пояснила вона. — На смерть теж треба мати щастя. Одне діло померти від чогось чистого, аристократичного. Від інфаркту. А друге — від цієї зарази.

Кротова різко зупинилася перед ним:

— Крім того, вже пішов матеріал у нашу обласну газету. Про те, що всіх покусаних врятовано. Там і вас називають. Хвалять.

— Хто дав? — підскочив він.

— Я. Хіба в цьому є щось погане?

Жадан сів і знову почав надписувати фотокартки. Побачив обличчя Поплавського: навіть спотворене укусом, воно було прекрасне у своїй молодій мужності її задумі. Темні очі Поплавського незмигно дивилися на Жадана. Він вірив мені, подумав Жадан. Адже я всім їм пообіцяв, що ніякого сказу не буде.

Перевернув фотокартку, щоб не бачити більше погляду Поплавського.

— Значить, так, — сказав неголосно. — Ніякої брехні, ніякої халтури не буде. Якщо вірус ми виділимо, — а це безперечно, — я одразу ж повідомляю в міністерство, і ми реєструємо цей випадок сказу, як завжди. Незалежно від того, хто винний. Нехай буде створено комісію, всесоюзну чи міжнародну, нехай приїздять Мідатов чи Шар'є, мені однаково. Вам ясно, Діно Михайлівно?

Вона нічого не відповіла.

— І не здумайте щось перекручувати в історії хвороби, підганяти її під якийсь інший діагноз. Я знаю, Діно Михайлівно, здібності ваших лікарів. Ось у мене в руках копія справжньої історії хвороби, — він ляснув долонею по столу, — і я зможу порівняти. Домовились?

Кротова скинула з себе халат, акуратно повісила його до шафи. Підійшла до холодильника, відкрила й зазирнула. На лице її впало світло електричної лампочки, що засвітилася всередині,— наче рожевий грим поклали.

— Ксеню Григорівно, ви подивіться тільки, що в них робиться. Замість того щоб тримати препарати, вони свинюшник тут розвели. І ковбаса, і сметана якась стара… яблука гнилі. Лікарі називаються. Штрафувати їх треба.

— При доброму харчуванні й невеликому штрафі можна прожити до ста років, Діно Михайлівно, — зітхнула Куля. — Кажу їм, кажу, а вони… Гірше за дітей у дитсадку. Так і живемо, так і мучимось.

Кротова різко хряпнула дверцятами холодильника.

— Ви даремно так думаєте, Євгене Петровичу. Що ви один герой, а навкруги вас самі окозамилювачі. Ви просто життя не знаєте. Робіть як хочете. Зрештою, цей випадок не на мені висить. Мені нічого не буде. Навіть догани. Але вам може бути погано. Вам захищати докторську дисертацію, не мені. Як друг ваш, хотіла попередити… Можуть бути анонімки. Ви ще Бадяка не знаєте… Він може звинуватити вас, що ви займалися тут не лікуванням хворих, а…

— Продовжуйте.

— Не треба продовжувати, Євгене Петровичу. Самі знаєте. Моє діло маленьке. Я вас попередила.

— Це не попередження, — криво посміхнувся Жадан. — Це шантаж в усіх його можливих виявах. Так не можна, Діно Михайлівно. На все інше я вже дав вам остаточну відповідь.

На порозі з'явилася Галина Федорівна — завідуюча інфекційним відділенням.

— Він помер, — сказала вона і заридала.

— Господи, — прошепотіла Куля. — Що тепер скажемо його матері?

IV

Ввечері прийшла попрощатися Ліда. Поспішала на нічне чергування, була сумна і знову замкнена, як тоді, коли вперше її побачив. Жадан подумав, що смерть Поплавського чорною смугою відчуження пролягла між ними, наче вони завинили перед цим молодим красенем, тіло якого вже перенесли до моргу. Ліда сиділа на краєчку стільця, опустивши долу очі. Пальта і шапки не скинула, хоч він умовляв. Від кави також відмовилась.

— Як Люда почувається? — спитав він.

— Нічого. Вже краще.

В її дочки вчора вночі стався сильний приступ бронхіальної астми. Ліда змарніла за цей час, що Жадан був у Старій Митниці, бо майже не спала ночами — то приходила до нього, то чергувала в лікарні, то мала клопоти з дочкою, — і тепер її тонке обличчя наче хтось підмалював легкими попелястими барвами, наклавши синюваті тіні втоми попід очима. Дивлячись на цю мовчазну, заглиблену в свої думки, стриману жінку, важко було повірити в те потайне, нікому не відоме, що відкрилося Жаданові за ці дні: в майже нелюдську силу пристрасті, яка билася в цьому тоненькому тілі в гарячкові хвилини їхнього кохання. Ніколи нічого подібного Жадан не знав.