– Йолопе , – кричала Джульєтта Веронезе, – що ти лізеш куди не треба!
Мабуть, тут щось сталося. Одягнений, він ішов по розчаклованому Будинку Марса з такою гідністю, на яку тільки був здатний. Коли проходив повз куртизанок, вони замовкали. Дехто показував на нього пальцем. Було чути, як двоє чи троє аж шипіли. У ґранд-салоні вікно, що виходить на річку Арно, розтрощене. Йому потрібно знати, що ж все таки сталося. І тут перед ним постала господиня дому, Ла Фіорентина, прекрасна навіть без крихти косметики.
– Пане Секретар, – промовила вона з холодною формальністю, – вас більше тут не вітатимуть. – І пішла собі, а шквал спідніх спідниць, криків та плачів здійнявся знову.
– А дідько б тебе взяв, – сказала Джульєтта ruffiana. – Її було неможливо спинити. Вона вибігла з кімнати, де ти спав, як гнилий труп, і ніхто не зміг їй завадити.
* * *
Під дією анестезії ти могла пережити трагедію свого життя. Коли ж прийшла до тями, коли у муках відновилася твоя свідомість, ти збожеволіла. Твоя пам'ять повернулася, і ти вийшла із себе, бо це пам'ять приниження, грубого поводження і вторгнення, це – пам'ять про чоловіків. Не резиденція, а бордель спогадів, до того ж, окрім спогадів, резиденція усвідомлення того, що всі, хто тебе любив, уже мертві, що нема жодного порятунку. Збагнувши це, ти могла встати на ноги, набратися духу й побігти. Якщо бігла ти достатньо швидко, то могла позбутися спогадів про минуле та про заподіяне тобі в минулому, а також могла уникнути думок про майбутнє, невідворотну безрадісну перспективу. Чи мала ти для порятунку братів? Ні, твої брати повмирали. Сам світ, мабуть, помер. Так, він помер. Аби стати частиною мертвого світу, необхідно також померти. Тобі треба було бігти швидко, швидко, як ти тільки можеш, аж поки ти досягла межі світів, і ти не зупинилася, ти побігла через ту межу, ніби її там не було, ніби скло було повітрям, а повітря склом, повітря тріщало навколо тебе, як скло, а ти падала. Скло, ніби бритва, краяло тебе на шматочки. Падати було приємно. Приємно було випадати із життя. Приємно, от і все.
* * *
– Арґаліє, друже, – промовив Ніколо до фантома-зрадника, – ти винен мені життя.
{14}
Опісля Тансен співав пісню вогню
Опісля Тансен співав пісню вогню діпак раґ, і в Домі Сканди, яким управляли Костомаха та Перина, під впливом його пісні спалахнули лампи, а сам він одержав серйозні опіки. В екстазі виконання він не одразу помітив, що його власне тіло також покривається опіками, позаяк сильно нагрівалося від несамовитого жару його генія. Акбар негайно відправив його на королівському паланкіні додому до Ґваліора, велівши відпочивати і не повертатися, допоки не загояться рани. У Ґваліорі його навідували дві сестри – Тана і Рірі, яких так засмутили його опіки, що вони почали співати пісню дощу меґг мальгар. І справді, невдовзі на Міана Тансена вже накрапав дрібний дощ, хоч він лежав у густому холодочку. А Рірі й Тана, співаючи, розмотали з ран бинти, дощ омив його шкіру, і вона вмить загоїлася. Весь Ґваліор гудів про чудотворну пісню-дощ, і Тансен, повернувшись до Сикрі, розповів про чудових дівчат імператорові. Негайно Акбар відрядив Бірбала, аби той запросив дівчат до двору, подарувавши із удячности за їхній учинок самоцвіти й одяг. Коли Тана й Рірі зустрілися з Бірбалом і дізналися, чого він хоче, то спохмурніли й усамітнилися, аби обговорити справу, відмовившись від подарунків. Перегодя вони знову з'явилися і сказали Бірбалові, що дадуть йому відповідь тільки завтра вранці. Ніч Бірбал провів за веселою пиятикою, гостюючи у могутній фортеці магараджі Ґваліора, а коли наступного дня повернувся до будинку Тани та Рірі, то побачив, що всі були у жалобі. Сестри втопилися в криниці. Переконані брамінами, вони не хотіли служити мусульманському королеві й боялися, що їхню відмову Акбар вважатиме образою, а їхні батьки зазнають переслідувань. Аби не допустити цього, вирішили пожертвувати своїм життям.
Новина про самогубство сестер з чарівними голосами дуже засмутила Імператора, й він упав у глибоку депресію, а коли імператор був у депресії, то всьому місту аж віддих спирало. У Наметі Нового Поклоніння і Водолюби, і Винолюби вирішили за доцільне припинити свої дебати, перестали гиркатися королівські жінки та наложниці. Коли денна спека спала, Ніколо Веспуччі, який називав себе Маґором дель'Амором, чекав біля королівської резиденції, як і домовилися, але імператорові було не до його казок. Аж під кінець дня Акбар несподівано вийшов зі своїх покоїв у супроводі охоронців та прислуги з віялами і вирушив до Панч-Магалу.
Читать дальше